Генеалогія без проблем

Куди ж іти, якщо вас цікавлять ці питання? Де й хто зберігає сімейну пам’ять, викинуту нами за непотрібністю? Із цим я й відправилася до столичного Центрального державного історичного архіву на Солом’янській вулиці. Сіра непривітна споруда радянського будування без вікон. Якщо набратися мужності, не злякатися вахтера й оформити перепустку, потрапиш у руки людей уважних і теплих, котрі й допоможуть, і пояснять. Але генеалогічне дерево за вас не малюватимуть, про що нижче.

Саме в цьому архіві зберігаються метричні книжки православних церков, костелів, кірх і синагог Києва та околиць, в яких і записувалося, хто коли народився, одружився й помер. Але далеко не тільки ці книжки. Колекція архіву, зібрана майже за 160 років його існування, унікальна. Тут зберігаються документи, що стосуються тієї частини України, яка входила до складу Російської імперії. Документи, в яких міститься історія західної частини нашої країни, що раніше була частиною Австро-Угорської імперії, знаходяться в аналогічному архіві у Львові.

Найстародавніша одиниця зберігання архіву у Києві — це рукописне Євангеліє грецькою мовою, датоване XI-XII ст. Наступний за хронологією документ належить до ХIV століття. Основний же масив зберігання починається з ХVI—XVII століть. Тут можна знайти колекцію стародруків ХV-XVI століть, розписані книги, в тому числі сувої Тори, архіви церков і монастирів. Зокрема, відновлення Золотоверхого Михайлівського собору проводиться за кресленнями, взятими з цього архіву. Тут зберігаються зібрання грамот і універсалів російських царів та архів коша Нової Запорозької Січі, судові документи та особисті папери, наприклад, архів Грушевського, який, до речі сказати, ніколи не був закритим. Взагалі вся непроста й суперечлива наша історія.

І, звичайно, зберігаються тут ті самі метричні книжки, про які згадувалося раніше. Уявіть собі, що ви, озброєні відомостями, почерпнутими від батьків і дідусів із бабусями, повні нетерпіння дізнатися все про своїх предків, приходите до читального залу архіву й просите видати вам книжки відповідного релігійного закладу й місцевості. Тут на вас чекає перше розчарування: того дня вам нічого не видадуть. Виявляється, перш ніж хтось може отримати документ, із ним повинні попрацювати співробітники архіву: переглянути уважно, перерахувати всі сторінки й відзначити, де знаходяться печатки та інші характерні знаки. Коли працюєш із книжками по 2000 сторінок, це може бути втомливим. І те ж саме працівник архіву повинен проробити після того, як ви закінчите читати документ. Але ось наступного дня довгождана книжка у вас у руках. І тут — нові сюрпризи. До кінця ХХ століття всі ці матеріали були рукописними. І не зовсім тією мовою, до якої ми звикли. Тут, можливо, хтось і задумається, яку кваліфікацію повинні мати люди, котрі тут працюють. Фахівці архіву знають як мінімум дві-три мови, не рахуючи російської та української, якими вони були тоді: польську, німецьку, французьку. Пам’ятаєте, якою мовою листувалися дворяни ХХ століття?

Треба сказати, що в архівах всього світу працюють ентузіасти. Ніде на цьому великих грошей не заробиш. Раніше в нас було прийнято поважати безсрібників, тепер — ні. Схоже, більшість архівістів це не дуже хвилює. З приводу мікроскопічної зарплати я почула: зрозуміло, що держава раптом не кине школи, пенсіонерів, армію та шахтарів і не почне нам платити великі гроші. Але явно засмучує те, що не фінансується нічого, крім зарплати. Досить пристойні комп’ютери, кілька нових апаратів для перегляду мікрофільму, в тому числі єдиний у країні апарат, що дозволяє роздруковувати інформацію з мікрофільмів, архів отримав завдяки співробітництву з іноземними організаціями. Але, скажімо, нових мікрофільмів цього року практично не робили. Архів робить платні послуги населенню. Щоб отримати довідку, що іноді відкриває дорогу до пристойної спадщини, вам доведеться заплатити 4 гривні. Але перевірити вам можуть одиничний запис про шлюб, народження або смерть. А будувати генеалогічне дерево вашої сім’ї вже доведеться самим, якщо, звісно, на це вистачить терпіння.

Головне ж значення їхньої роботи в тому, щоб незалежна Україна ніколи не стала країною з непередбачуваним минулим. Побажаймо їм успіху.

Автор листа складає подяку за докладну й неформальну розповідь заступнику директора Центрального державного історичного архіву України в Києві Ользі Володимирівні Музичук.

Ганна СУММАР

Київ