«Голодна» мова як заручниця економічної гри
Дискусія щодо мовної проблеми, яка зав’язалась на сторінках «Дня» (листи Ю. Зіненка у «Дні» від 6 червня та С. Парандія від 11 липня ц.р.), спонукає справді до серйозних роздумів.
Не погоджуюсь з Ю. Зіненком щодо так званого «відокремлення» української мови від російської та згубного впливу на мовну ситуацію українського націоналізму. Думаю, безглуздо називати такий процес «відокремленням». Бо ж дві мови ніколи не були органічно поєднаними і не взаємодоповнювали одна одну (росіянізми — це окрема тема, і, думаю, в цьому випадку взагалі недоречно говорити про якийсь вплив, особливо позитивний). Наша мова постала на основі національних діалектів, на рівні яких ми можемо говорити про подібність української та російської. А український націоналізм передбачає насамперед розвиток рідної мови, культури, а не застосування якихось сталінських методів (бо ж не можна «відокремити» мову, не «відокремивши» її носіїв).
Підтримую обох вищезгаданих авторів у тому, що просвітницькі заходи, спрямовані на духовне та культурне виховання населення, принесуть, звичайно, певні плоди. Можливо, хтось змінить своє ставлення до української мови. Хоча це екзистенційний вибір кожного. Та й не усе тут так однозначно...
Свого часу Карл Маркс збурив справжню революцію в Європі. Сьогодні його погляди називаємо історичним матеріалізмом. Він вважав, що вирішальними рушіями історії є матеріальні, зокрема економічні, зміни. Їх він назвав базою суспільства, долучивши сюди ще соціальні відносини (класова нерівність — нам того не забути!). А от спосіб мислення, релігію, мораль, мистецтво, закони, політичні інституції дідусь Маркс назвав надбудовою. Майже щось другорядне! Хоча це лише на перший погляд (надбудову ж видно найліпше!). Зрештою, залишимо його погляди фахівцям та ревним марксистам.
Проте спробуймо застосувати такий поділ до наших умов і знайти в ньому місце для мови та національної ідеології. Справа, думаю, непростенька. Адже в українських умовах ідеологія стала заручницею політичної та економічної гри як усередині країни, так і на міждержавному рівні, особливо у відносинах між Україною та Росією. Адже будь-які спроби відновлення паритету мов сприймаються у Москві як прояви «націоналізму та шовінізму». Тому рішучі кроки в цій царині з нашого боку найближчим часом не передбачаються через відомі усім причини.
Не варто забувати також про економічний чинник. У нас майже вся бізнес-еліта російськомовна, а її капітал так чи інакше пов’язаний із Росією. Просто вражають прогнози деяких економістів, які стверджують, що під контроль Росії може потрапити майже 60% українських промислових підприємств.
То де ж таки місце для національної ідеології, мови? Схоже, вони невпинно сходять на маргінеси і перетворюються на таку собі ширму, якою зручно прикритися від закидів націонал-патріотів нашим політиканам. А в той же час переважна більшість народу прагне хліба і видовищ. Останні у нас, особливо в ТБ-етері, російські або російськомовні. Скоро ще й хліб випікатимемо з іноземного збіжжя.
Я не прихильник того, аби до справ патріотичного виховання і мовної проблеми припасовувати якісь політичні чи економічні технології. Проте на ситуацію треба дивитися реально: стійкої національної ідеології на голодний шлунок не побудуєш. Більше україномовних видань, телепередач, масових заходів буде тоді, коли економічні мотиви перестануть бути визначальними у політиці, а більшість фінансових ресурсів зосередиться в руках тих, хто реально щось робитиме для розвою всього українського, а не лише декларуватиме свої благородні наміри.
