Гуманітарні потреби людини — чинник не другорядний
За результатами засідання Громадської гуманітарної ради при Президентові України, яка відбулася наприкінці червня, ми дізналися, що глава держави ініціює розробку концепції нової гуманітарної політики. Це, звичайно, багатьох зацікавило, але водночас і спантеличило. Було не зовсім зрозумілим, для чого такий документ вирішили розробити. Заради кого? Виник сумнів: чи вдасться подолати перші спрощені уявлення про призначення сучасної гуманітарної політики. Подумавши, ви й самі наведете з уже поширених матеріалів чимало прикладів, що підтверджують це.
Сильне враження залишається від виступів експертів «Дня», які на прохання редакції відповіли на запитання «Якою має бути гуманітарна політика України?» («День» 17-18 липня 2011 р.). Багато поживи для розуму одержав наш Президент. Хіба не варто на все це серйозно поглянути? Які ще потрібні докази того, що гуманітарна політика в цивілізованих країнах завжди була і залишається однією з іпостасей суспільства, оскільки вона «просочує» всі його пори?!
І тут я хотів би скористатися зверненою до читача пропозицією приєднатися до такої важливої розмови. Дозволю собі висловити деякі принципові міркування щодо розробки концепції гуманітарної політики, на що рідко ми звертаємо увагу. А вони — важливі. Потреба по-новому поглянути на цю проблему зумовлена базовими потребами людини. Суть обстоюваного автором підходу полягає в спробі «перевернути» видиму нами «картинку» світу і поглянути на неї не «зверху» — з точки зору національних, класових, державних соціально-економічних і політичних інтересів, а «знизу» — з точки зору потреб і породжуваних ними інтересів людини.
Будемо вважати аксіомою твердження: потреби людини визначають її інтереси і, як наслідок, вчинки, спрямовані на задоволення потреб. Нехтувати ними не можна. Зазначимо при цьому, що йдеться про потреби, які пов’язані зі суспільною діяльністю людини, тоді як «потреби душі», емоційні, психічні, фізіологічні потреби людини залишаються літературі, мистецтву, психології, фізіології та іншим дисциплінам людинознавства.
Існує дві групи потреб людини. Перша включає в себе потребу в захисті від зовнішніх стосовно людини загроз — потребу в особистій безпеці. Друга об’єднує потреби, що задовольняються через активний вплив людини на зовнішній світ: економічні, гуманітарні, потреба в міжособистісному спілкуванні. Економічні потреби — це потреби людини в матеріальних цінностях, споживчих товарах, послугах, грошах, також і в ресурсах, обладнанні, робочій силі, капіталі (мова йде про людину як власника або керівника виробництва або іншого виду бізнесу). Господарське життя країни можна розглядати як роботу щодо задоволення економічних потреб людей, які в ній живуть. Гуманітарні потреби — це потреби в реалізації ідеологічних і політичних прав і свобод людини, необхідність участі в політичному житті суспільства, в інформації, у висловлюванні своєї думки тощо. Потреба в міжособистісному спілкуванні — це потреба людини в спілкуванні з іншими людьми з різноманітних приводів. Розглядати саме ці поняття, що відображають суспільні потреби людини (тобто такі, що, на відміну від фізіологічних або емоційних, реалізуються через суспільні відносини), ми й пропонуємо для аналізу внутрішнього розвитку української держави.
Але повернемося до головного, заради чого я й розпочав цю розмову. Розробляючи концепцію нової гуманітарної політики, маємо виходити з того, що гуманітарні потреби людей — фактор не другорядний. Гуманітарні потреби людини, на наш погляд, охоплюють потреби:
— знати (потреба в одержанні потрібної інформації);
— думати (потреба в осмисленні життя і самоаналізі);
— вірити (потреба в ідеологічних чи релігійних переконаннях);
— творити, створювати культурні, наукові, ідеологічні цінності;
— висловлюватися і бути почутим;
— впливати на своє життя і життя суспільства, беручи участь у політичному житті суспільства.
На відміну від потреб в особистій безпеці, гуманітарні потреби не виникають у людини від природи, в силу вродженого інстинкту самозбереження, а формуються в міру розвитку суспільства і в міру насичення потреби в особистій безпеці та економічних потреб людини. Формування гуманітарних потреб вимагає наявності у людини певних навичок, а їх насичення — наданих суспільством прав. Перші пов’язані із чинною в суспільстві системою освіти та інформаційного забезпечення. Останні постають як основоположні права та свободи людини: свобода думки і слова, свобода світогляду, віросповідання, свобода доступу до інформації, свобода творчості, право обирати і бути обраним тощо. Для мене це означає, що вони мають дуже важливе значення для самої концепції сучасної гуманітарної політики, чи не так? Що не кажіть, а їх забезпечення — це життєво необхідна умова благополучного співіснування. Тобто ці права та свободи людини слід трактувати як правові норми, практична цінність яких визначається результатами їх застосування. Як багато тут потрібно ще зробити, переконливо доводить щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Джерелом формування гуманітарних потреб може бути або суспільство в особі державних, політичних, релігійних, освітніх та інших інститутів, або сама людина, яка досягла певного рівня розвитку. Рівень її духовного розвитку, починаючи з якого, людина сама стає джерелом формування особистих гуманітарних потреб, може бути визначений як рівень суспільно-політичної зрілості. 18-річний вік людини, в якому зазвичай закінчують середню школу і отримують виборчі права, приблизно відповідає тому віку, в якому людина досягає рівня суспільно-політичної зрілості. Іншого способу визначення такого рівня поки не винайдено.
Держава відіграє вирішальну роль у визначенні гуманітарних потреб людини до досягнення нею рівня політичної зрілості. Залежно від державних завдань, формування потреби в знаннях та інформації може бути вільним, релігійно або ідеологічно обмежуючим чи заборонним, спрямованим на технічні або гуманітарні знання. Держава може культивувати або придушувати формування потреби самостійно думати, а також обмежувати певними рамками потребу думати самостійно. Держава взмозі допускати ідеологічний та релігійний плюралізм, насаджувати монорелігію або ідейну доктрину, культивувати агресивний атеїзм тощо. Аналогічно держава може пригнічувати або культивувати потребу в самовираженні, творчості й потребу бути почутим, тобто необхідність довести результати своєї інтелектуальної праці до інших людей. Держава також може бути зацікавленою або не зацікавленою у виявленні політичних інтересів членів суспільства і, відповідно, пригнічувати або культивувати політичну культуру участі людини в політичному житті країни, створювати або перешкоджати створенню необхідних для цього політичних і законодавчих механізмів, економічних можливостей та психологічної атмосфери. Одним словом, розробники політики в гуманітарній сфері мають це усвідомлювати.
У своєму виступі на засіданні Гуманітарної ради Віктор Янукович зазначив, що на гуманітарну політику в українському суспільстві є колосальний попит. Та інакше просто й бути не може, якщо ми хочемо побудувати цивілізовану державу. Додамо тільки те, що будь-яка концепція нової гуманітарної політики буде неефективною, якщо вона не врахує гуманітарні потреби людини. Коли в ній немає цього, то немає й повноцінної гуманітарної політики. Це — правда, яку безглуздо заперечувати.
Обстоюваний підхід до формування гуманітарної політики в світлі потреб та інтересів особистос ті, зрозуміло, не претендує на те, щоб стати «вищою істиною». Але хто знає, можливо, поширившись, він допоможе державним правите лям здійснювати раціональну гуманітарну політику. Раціональну з точки зору потреб та інтересів людини.
