I тоді мужній кореєць пішов боронити Україну...

Яким надихаючим позитивом є сам факт захисту України людьми інших національностей: грузини, чеченці, азербайджанці, білоруси, росіяни... Про те, що кореєць Слава Дьо воював у лавах «Айдару», я дізнався ще у минулому році. Тоді саме ховали закарпатця «Скіфа», і я помітив у натовпі високого чоловіка з характерною східною зовнішністю. На очах у літнього айдарівця виблискували сльози, коли він говорив про свого побратима: «Не забудемо Скіфа... Він був найкращим...» Що ж поєднувало сина Закарпаття і бійця з позивним «Кореєць»? Адже перший був із крайнього заходу колишнього СРСР, коріння ж другого — з Далекого Сходу. Мабуть, чоловіків об’єднувало загострене почуття справедливості й спільна нелюбов до імперій. Про це я більше дізнався через півтора року, коли Слава Дьо, закінчивши свою війну, лікувався у київському госпіталі. Що ж спонукало людину, яка раніше перенесла два інфаркти, взяти до рук зброю? По-перше, треба було продовжувати справу Майдану. А ще фахівця з бойових мистецтв (свого часу Славко навчався тхеквондо у відставного генерала Чой Хон Хі, який мав високий ступінь майстерності — дев’ятий дан) роздратувало вихваляння донбаських сепаратистів — мовляв, дійдуть до Києва і «визволять» всю Україну. Як уміють «визволяти» імперці, Слава Дьо знав. Його предків переселили з Далекого Сходу в Південний Казахстан ще в 1937 році. Це вже потім, після війни, депортували чеченців, інгушів, кримських татар...

Але корейці були першими в СРСР, хто випив цю гірку чашу. Виявляється, була навіть спеціальна постанова Раднаркому і ЦК ВКП(б), в якій зазначалося: «В целях пресечения проникновения японского шпионажа в ДВК выселить все корейское население пограничных районов ДВК... и переселить в Южно-Казахстанскую область...»

Так ось, везли рідню «Корейця» у вагонах-скотовозах... Із чотирнадцяти дітей його діда вижило лише четверо. «Привезли наших до річки Сир-Дар’я і сказали: «Живіть!» — неквапно розповідає Слава. — А там лише очерети були... Мого дідуся — Пан Дямена, призначили головою колгоспу. Йому пощастило в тому, що було поспіль три врожайних роки. Ця обставина допомогла вижити і зберегти певний авторитет в очах місцевих радянських чиновників...»

Але, загалом, доля корейців була вже визначена в Кремлі: розчинитися серед інших народів Середньої Азії. Тому навіть корейські імена влада заборонила. І його тато став Юрієм, а сам він за паспортом — Слава. Однак після горбачовської відлиги деякі старі корейці таки повернулися у рідні краї. Як довго мріяли вони про цю щасливу мить! Як же хотілося побудувати хатинку в далекосхідній тайзі й доживати віку не в степу, а серед ялин і кедрів, чути шум рідних річок, пити воду з рідних джерел...

*  *  *

«Русская весна» на теренах Київської області аж ніяк не входила у плани Слави Дьо. Адже його син тільки-но отримав український паспорт, мріяв про навчання у столиці... Та й сам він свого часу навчав юнаків тхеквондо у Криму, а тепер, виявляється, не зможе туди поїхати, бо там уже окупанти? Та хіба справжній кореєць буде сидіти вдома, коли Батьківщина в небезпеці? Одна дорога була Славкові — на фронт. І пішов він добровольцем у «Айдар». Два роки воював на східних теренах України, яка вже стала йому рідною. Звісно, в його віці це непросто. Тепер уже й цукровий діабет медики виявили... Але «Корейця» радує те, що вистояли українці, не пустили окупантів далі. Шкода, що так багато побратимів віддали свої життя за перемогу... Прикро, що реформи в країні повільно рухаються, корупція досі нікуди не зникла, колишніх героїв АТО влада заарештовує... Теплішає на серці лише від думки: коли було важко, він не ховався за спини інших, а чесно воював за український Донбас, за всю Україну. Дай Боже, щоб його дітям і онукам ніколи не довелося брати до рук зброю! Щоб вони мали можливість творчою, самовідданою працею звеличувати свою Батьківщину. Корейці це вміють.