Iсторизм і об’єктивність
У своїй недавній статті «Сталін і пам’ять» («День», №41) Ніна Хрущова докорила всім нам щодо відсутності власної національної історії, готовності прийняти за таку навіть будь-яку зарубіжну її версію. За великим рахунком, цей закид є вельми серйозним, хоча одночасно й явно перебільшеним.
Як відомо, українські історики, видатні представники національної літератури, громадські діячі приділяли і приділяють чимало уваги глибокому вивченню минулого нашого краю, грунтовному аналізові відповідних археологічних джерел, архівних документів і численних наукових праць з даної проблематики. У зв’язку з цим не можна не відзначити безперечну цінність історичних переконань видатних чарівників слова І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, І. Франка, не кажучи вже про концепції професіоналів М. Максимовича, М. Костомарова, Я. Новіцького, В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, Д. Яворницького, а також деяких радянських і пострадянських дослідників багатої на події історії України.
Само собою зрозуміло, що в кожного з них свій підхід до тих чи інших історичних подій і персон, власні позитивні та негативні їх оцінки, як у зарубіжних дослідників, так і в рядових шанувальників української історії. Дійсно, навряд чи можна переоцінити велику роль у її популяризації серед широкої громадськості робіт канадського вченого Ореста Субтельного. Так чи інакше, в цьому відношенні він набагато випередив наших вітчизняних істориків, загальмованих переглядом застарілих стереотипів мислення. Однак у цьому не їхня провина, а їхня біда. Певно, що без успішного подолання цих стереотипів не можна правильно зрозуміти й висвітлити сучасне. Адже, періодично озираючись назад, упевненіше крокуємо вперед, незважаючи ні на що.
При всьому цьому незалежна Україна в новітній світовій загальноісторичній літературі посідає наразі незначне місце. Очевидно, що лише публікаціями історичних етюдів на шпальтах «Дня», «Голосу України» і деяких інших наших друкованих ЗМІ, розрізненими статтями у працях і вісниках національних академій та університетів ситуацію на краще не змінити. Значить, нарівні з активізацією копіткої дослідницької роботи вітчизняним історикам необхідно розширювати й зміцнювати плідну співпрацю із зарубіжними колегами, частіше брати участь у міжнародних конференціях, презентаціях нових фундаментальних об’єктивних видань. Об’єктивність же, тобто повна правдивість дослiджуваних конкретних історичних подій і фактів, не повинна залежати від суб’єктивізму та волюнтаризму владних «божків», успішних меценатів і деяких амбіційних авторів.
Особливо актуальне дане питання при «осучасненні» національної історії. Звичайно, повністю уникнути її переусвідомлення і внесення певних поправок ніколи не вдасться. Адже не можна заперечувати важливості пошуку і введення до наукового обігу цінних архівних, археологічних та бібліографічних знахідок, принципової новизни концептуальних підходів до окремих історичних тем, змін суспільної психології, політичної культури та освітнього рівня народу загалом. Отже, створення і пропагування незашореної історії України — річ непроста, як може здатися на перший погляд. Приємно, що творчий колектив і авторський актив «Дня» вносять свій вагомий внесок у цю справу.
Думається, що чим менше при цьому буде показної суєти, непрофесіоналізму, догоджання кон’юнктурі, самодіяльної творчості на потребу поточного моменту, тим краще для важливої справи. Потрібно прискорити серйозну наукову роботу фахівців. Проте така робота має вестися планомірно й стабільно фінансуватися з державного бюджету. Для цього не потрібні великі суми. Історична істина та престиж вітчизняної науки — дорожчі!
