Iван

Відчиняєш важкі дерев’яні двері, виводиш чвертьколо на засніженому ганку. Опівдні сонячні промені, відбиті снігом, найбільш сліпучі. Розпалені серця хат видмухують угору теплий дим. Спалюють важко добуті зимові запаси дров односельці — ці невтомні трудівники, мурахи українського чорнозему, додаток до аграрних реформ. Коли вже навіть кінські дози алкоголю не здатні розслабити натруджене тіло, приходить старість вчасна. Навіщо спішити, якщо нема куди спізнюватися? Ця земля, що так молодечо ковтала насіння та блискавки, нарешті заснула. Усе більше плутаєшся в істинах. Це вже навіть не осінь. На засніжених вулицях твоєї пам’яті іноді проступають відбитки минулих вчинків. Саме такого дня вона подарувала тобі відчуття власної неповторності, винятковості. Скільки зим минуло відтоді, скільки весен. Ось уже й пагорб, розмитий під ногами. Червоне холодне сонце світить вже через гілля голих змерзлих яблунь. Спустившись в переярок і перейшовши заледенілий рівчак, здіймаєшся угору. Сполохані ворони шумно злітають з тополь. Починаєш сумніватися в тому, що ще хтось навідує це глухе село, окрім ворон та збирачів металобрухту. Село настільки мале, що під поштове відділення відведено лише невеличку кімнату в будівлі сільради-бібліотеки-клубу-медпункту.

— Шо, діду, нема чим грубу розтопити, то по газети прийшли? Здрастє!

Село настільки мале, що до обіду більшість мешканців встигає перевітатися між собою, а тому, коли бачаться вдруге, односельці виробили рефлекс обмінюватися простенькими вигуками-жартами.

Сонця вже не видно — воно лише злегка освітлює землю крізь матовий плафон атмосфери. Міцніючи, північний вітер несе вечірню порцію холоду, виводить довкола тебе химерні білі плетива. Твої сліди вже заметено, тому знову торуєш шлях в незаймано-білих снігах, так, ніби це не повернення. Тихiшає. Лише гілля дерев шкрябає знадвору шиби. З-за дивану доноситься надокучливий шурхіт мишачих лапок. Розтоплюєш грубу, злегка похукуючи на пальці.