Казус із Ковальовим

Напередодні ювілею Івана Михайловича Дзюби українська служба «Радіо Свобода» звернулася до знаного російського правозахисника, в’язня сумління брежнєвських часів Сергія Ковальова, нині голови правління Фонду Андрія Сахарова. Ковальов ще в 1960-ті познайомився з творами Дзюби, передусім — його книжкою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Ця книжка й уся діяльність Дзюби, на думку російського правозахисника, зробили чимало для здобуття української незалежності: «Русифікація, що реально існувала, насправді об’єднувала проти себе більш-менш порядних, сміливих людей, людей, що думають і щось розуміють. Вона була тим конкретним злом, подолавши яке, ви почуваєте себе вільними», — сказав він.

Але разом із тим прозвучала й фраза, яка засвідчила: навіть кращі люди Росії мають неточне або й викривлене уявлення про нинішні українські реалії. «Мені здається, що сьогодні русифікація в Україні йде не від Росії, а від тієї частини України, яка не задоволена західноукраїнським духом», — сказав Сергій Ковальов.

Як на мене, тезу про те, що з Росії начебто не йдуть хвилі цілеспрямованої русифікації — не лише до України, а й до Білорусі, Молдови, Казахстану, — якось незручно й обговорювати. Досить згадати приїзд Патріарха Кирила та його слова про «русский дух» і «русский мир», щоб переконатися в її крайній неточності. Бо ж хіба зник у Москві отой великодержавний імперський дух, що панував там і за Сталіна, й за Брежнєва?

Інша теза — про «частину України», яка підхоплює і посилює ці московські хвилі, потребує істотного уточнення. Візьмімо список високопосадовців Української держави: президент Віктор Янукович, прем’єр Микола Азаров, перший віце-прем’єр Андрій Клюєв, віце-прем’єр Борис Колесников, міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов, міністр освіти і науки, молоді та спорту Дмитро Табачник, голова Нацбанку Сергій Арбузов, голова фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександр Єфремов, його перший заступник Михайло Чечетов... Усі вони й чимало інших владних персонажів, на моє переконання, не є українцями ані за походженням, ані за самовизначенням, ані за духом — цією наче й ефемерною, але цілком дієвою субстанцією. А на додачу — деякі з них узагалі народилися за межами України і переїхали сюди в зрілому віці. Отож об’єктивним фактом є їхня неукоріненість в країні, якою вони керують. «Саме їхня «свіжість», якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, — писав стосовно подібних персонажів щойно згаданий Іван Дзюба, — забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів». І не тільки про саботування має йтися, а й про свідому антиукраїнську та русифікаційно-радянизаційну діяльність тих персонажів, які фігурують у новій книжці Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.».

Ну, а стосовно «незадоволення західноукраїнським духом»... Тут відверто запахло «прокислими «щами» від Табачника» (знов-таки, нікуди не подітися від класичних уже визначень Івана Михайловича!). Це він кілька років раз у раз проводив цю тезу в статтях та інтерв’ю, щедро друкованих московською пресою: мовляв, галицькі ідеологеми, галицький дух — речі глибоко чужі східним українцям, які за своїм єством дуже близькі до росіян і не стоять на націоналістичних позиціях. Насправді-бо «галицькі ідеологеми» є витвором майже виключно вихідців із Центральної, Південної та Східної України: Міхновський, Грушевський, Петлюра, Донцов, Липинський, Маланюк, Ольжич, Липа-молодший, Хвильовий, Сціборський, Багряний, Бочковський, Чорновіл-старший, Шевельов... А Донбас? Родини Алчевських, Сосюра, Стус-старший, Світличні, Тихий, Литвин (не Володимир, а Юрій) — їхні життя тісно пов’язані з цим краєм. Та й Дзюба — також донецький...

Ба більше: остаточна й безповоротна українізація галицьких русинів — це якраз результат впливу підросійської України, а не навпаки. Колискою української національної ідеї був зовсім не Львів, а Харків та Полтава (де на початку ХІХ століття виходив друком часопис «Украинский Вестник»? де творив Іван Котляревський? де Микола Міхновський писав і проголошував Самостійну Україну»? де діяли члени Братства тарасівців, а пізніше збиралося осердя Революційної української партії?). Це вже потім центрами українського руху стали Київ і Львів.

І, до речі, єдина питомо західноукраїнська ідеологія, створена свого часу місцевими діячами, — це москвофільство (міф Золотоверхої Москви, столиці Святої Русі). Щоправда, ця ідеологія сконала не без активної допомоги російсько/радянських окупаційних військ у 1914 — 1915 та 1939 — 1941 роках, але ж вона існувала. А те, що з подачі Табачника зветься «галицькою ідеологією» чи «західноукраїнським духом», насправді є загальноукраїнською ідеологією, власне українським духом.

Принагідно не можу втриматися, щоб не процитувати фрагмент спогадів знаного українського шістдесятника Романа Корогодського, якраз пов’язаних із проблемою «західноукраїнського духу». Місце дії — Львів, час дії — початок другої половини 60-х років:

«Розповів Леопольду Івановичу (Левицькому, визначному художнику. — С.Г.) про Славка, якого стрів майже під вікнами його хати. Художник здивувався: «Чого ж ви його не запросили, не прийшли разом?». Я переповів, як було, — Чорновіл хотів, але йшов «на ділову рантку»... Леопольд Іванович довго мовчав, дивився на мене крізь окуляри, що в нього сповзали на ніс, і, нарешті, сказав: «Шкода Славка! Для культури він пропав. Це зле. Для культури й усіх нас. Це такий мотор, така енергітичність, і цікавий, здібний! Став на хибний шлях — політика його погубить. Зі Совєтами сперечатися невільно. Ну а мені шкода цього хлопця».

Й інший спогад Романа Корогодського:

«1967 рік. Смертельно хвора Галина Лук’янівна (Захарясевич-Липа, вдова визначного ідеолога українського націоналізму, члена Української Головної Визвольної Ради Юрія Липи. — С.Г.) розповідає:

— Ромку, це нечуване! Неймовірне! Є людина, котра вірить, що буде самостійна держава Україна! Вірить, просто про це сказав і працює на цю ідею. Це — Славко! Ти можеш собі таке уявити?

— Ні...

— Та й я так думаю... Але ж існує людина! Все так ясно говорив. Я майже знепритомніла від того напору, від його енергії. Господи, зглянься на нас! Почуй його язице!»

Це щодо того, що дуже все непросто із «західноукраїнським духом». І не лише в ті часи, а й зараз, коли, скажімо, відомому львівському історику Ярославові Грицаку опонують науковці з Одеси та Донецька, закидаючи тому сповзання на малоросійські позиції та неувагу до українських національних інтересів. І така на перший погляд абсурдна ситуація, як на мене, зовсім не випадкова: певні ініціативи ряду провідних західноукраїнських інтелектуалів щодо примирення всіх і вся в Україні (так би мовити, ідейне «завсіхство») викликають неприйняття багатьох інтелектуалів, котрі живуть і працюють на решті української території. Причина дуже проста: нерозуміння галичанами (які живуть у значно більш європеїзованому культурному просторі) тієї елементарної речі, що запропоноване ними примирення та порозуміння із прихильниками неототалітарних ідей великоросійсько-радянського ѓатунку на практиці означатиме капітуляцію українських і демократичних сил. Не існує й існувати не може «золотої середини» між демократією й диктатурою, між ідеологією колоніалізму та ідеями національного визволення. Он у Росії певні групи демократів пішли на організаційну співпрацю з режимом — і що з ними сталося? Сергію Ковальову це має бути добре відомо...

Утім, бувало й гірше: скажімо, один із найближчих соратників академіка Сахарова Револт Піменов, політв’язень брежнєвської доби, писав наприкінці 1980-х: «Винниченко і Петлюра створили першу у світі антисемітську націонал-соціалістичну партію». Ага, Винниченко, одружений із єврейкою, та Петлюра, якого у роки навчання в Полтавській семінарії звали «жидівським батьком» за виступи на захист покривджених євреїв... Видається, Сергія Ковальова просто зачепили краєм свого смороду «прокислі щі». Вихід тут один: побільше контактів інтелектуалів двох країн, і таких казусів не стане.