«Християнське прощення не означає забуття»

Редакція отримала листа від Івана Олексійовича Ямкового, який, прочитавши статтю головного редактора «Дня» Лариси ІВШИНОЇ «Про конкретну цінність абстрактного мислення» («День» № 3-4 від 13-14 січня 2012 р.), вирішив підтримати ініціативу щодо оголошення 2012 року Роком «Списку Сандармоху» — як пише автор, «з метою відновлення в українського народу духовних сил і пам’яті про загиблих, долучення їх до загальнодержавної спадщини, як символ побудови політики пам’яті та об’єднання зусиль усіх мислячих людей проти наростаючої загрози втратити людяність і державність». Наводимо історію невинно загиблого брата дідуся автора, постать якого — ще одне відкрите ім’я в умовному «Списку Сандармоху».

Мій батько, Ямковий Олексій Михайлович, 1917 року народження (помер 1992 р.), розповідав, що в 1937 — 1938 рр. у нашому селі Глибочку Тростянецького району Вінницької області було заарештовано 22 людини, із них якимось чудом залишився живим лише один. Про долю інших заарештованих нічого не було відомо. (Батькові спогади про Голодомор 1932 — 1933 рр. були надруковані в «Дні» № 215-216 від 25-26 листопада 2011 р.)

Серед заарештованих був і рідний наймолодший брат мого дідуся Михайла — Данило Тимофійович Ямковий, селянин, який працював у колгоспі. 23 березня 1938 р. його заарештували і забрали до вінницького відділу НКВС. Хату, живність та інше майно конфіскували. Ні кримінальних, ані політичних злочинів він не вчиняв. Пояснення, яке давалося під час арешту, зводилося до того, що він «ворог народу». Постановою УНКВС по Вінницькій області від 11 квітня 1938 р. діда Данила було засуджено до розстрілу. Вирок виконано 27 квітня 1938 р. Його дружина померла від горя, а дочка Анастасія, 1928 року народження, залишилася круглою сиротою. Родичі дали їй прихисток і допомогли закінчити сім класів Глибочанської школи.

Мій батько, інвалід, який працював після війни секретарем Глибочанської сільської ради, зробив Анастасії довідку, що вона — кругла сирота, а не дочка «ворога народу».

Після семирічної школи Анастасія закінчила курси медсестер у райцентрі, місті Добромиль Львівської області. Потім працювала в місцевій лікарні, вийшла заміж за вчителя Леоніда Михайлика, який родом із міста Лозової Харківської області й був направлений учителювати в Західну Україну. Вони народили трьох дочок. Анастасія Данилівна заочно закінчила Львівський університет ім. І. Франка, до виходу на пенсію працювала в лабораторії лікарні, 2008 р. померла й похована в Добромилі.

Про життя Анастасії я знаю від батька, нашої родини та неї самої. У травні 2000 р. я перебував у відрядженні в місті Старий Самбір, що на Львівщині, й вирішив провідати Анастасію Данилівну, позаяк містечко Добромиль розташоване зовсім недалеко. На вулиці Галицькій, в будинку № 32, який потребував ремонту, я знайшов свою родичку. Анастасія Данилівна впізнала мене, хоч минуло багато років, і дуже зраділа несподіваній зустрічі з родичем із рідного села. Поговорили, пригадали минулі прожиті роки, пом’янули батьків, родичів, яких уже немає серед нас. Вона розповіла про своє безрадісне сирітське дитинство, важке життя після війни на Львівщині, про малу пенсію, на яку не можна сьогодні нормально прожити. Час зустрічі за спогадами минув швидко.

Перед від’їздом Анастасія Данилівна попросила мене дізнатися, яка їй, як спадкоємиці, належить компенсація за невинно заарештованого і розстріляного сталінсько-комуністичним режимом, а потім реабілітованого батька та за конфісковане майно, згідно із Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».

І що ж з’ясувалося? У серпні того ж року я поїхав у рідне село Глибочок. Як завжди, провідав свого рідного дядька Андрія Михайловича Ямкового та його дружину Фросину Петрівну. Розповів їм про зустріч із Анастасією Данилівною і про те, що вона попросила мене дізнатися щодо компенсації. І тоді Фросина Петрівна дістала й дала мені два документи:

— Архівну довідку Державного архіву Вінницької області від 27 лютого 1996 р. № 06-57/5, в якій наведено інформацію про арешт, суд трійки НКВС, розстріл та посмертну реабілітацію Ямкового Данила Тимофійовича;

— Рішення комісії Тростянецької районної ради з питань поновлення прав реабілітованих від 16 травня 2000 р. № 310 «Про розгляд заяви Михайлик А. Д.». Цим рішенням Приватно-орендному підприємству «Зоря» в селі Глибочок доручено виплатити спадкоємиці за безоплатно забране майно, розстріляного батька, сирітське дитинство — 112 грн 50 коп.

«Ці гроші я отримала, — розповіла Фросина Петрівна, — й відіслала поштою Анастасії Данилівні». Ось така сьогодні ціна життя селянина-українця, безневинно замордованого та розстріляного. Ксерокопії цих двох документів додаю і прошу їх опублікувати в газеті та включити Ямкового Данила Тимофійовича до «Списку Сандармоху».

Хай кожен, хто прочитає ці два документи, замислиться та оцінить той страшний час беззаконня, щоб не допустити подібного в наш час і в майбутньому, щоб сьогодні селяни й усі чесні громадяни незалежної України боролися за гідне життя, за рідну землю, належно оплачувану роботу і пенсію, демократичне суспільство і, згідно з Конституцією України, обрали владу, яка чесно служитиме своєму народові та країні.

У документальній книжці «Вінниця: Злочин без кари. Свідчення, документи», що вийшла друком у київському видавництві «Воскресіння» 1994 р., наведено страхітливі факти і документи свідків великого злочину сталінсько-комуністичного режиму проти українського народу у Вінниці в 1937 — 1938 рр. Убивства понад 10 тисяч громадян, із яких більшість становило убоге сільське українське населення, було вчинено за вироками прискорених судів УНКВС. Згідно з наведеними в книжці доказовими даними, із 24 травня 1943 року до жовтня того ж року у Вінниці було проведено розкопки могил масових розстрілів в 1937 — 1938 рр. Усього могил з трупами розстріляних було 95:

— вул. Підлісна, № 1 — 39 могил, 5644 трупи;

— православне кладовище — 42 могили, 2405 трупів;

— «Парк культури» —14 могил, 1390 трупів.

У братських могилах було поховано 9436 осіб.

Завдяки знайденим речам, документам, розпізнаванню трупів родичами загиблих встановлено 682 особи заарештованих і розстріляних УНКВС в 1937 — 1938 рр.

Передвоєнні розстріли у Вінниці, так само як і жертви Катині, — лише невелика частина злочинів, які було викрито й зафіксовано міжнародними комісіями.

Поділяю слова, що їх написав у передмові до зазначеної книжки «Вінниця: Злочин без кари. Свідчення, документи» Євген Сверстюк: «Важко сказати, коли душогубство досягло свого апогею. Мабуть, усе ж таки в роки організованого геноциду над українським селом. За 1932 — 1933 рр. було успішно проведено безкровну війну проти народу — з ефективністю сім мільйонів за два роки. Нечувану війну партійної оприччини проти цілої нації! Картина війни динамічна: то наступ на петлюрівців, а при цьому на національно свідому інтелігенцію, то наступ на заможного господаря і духовенство, то одразу на все селянство, то на всіх, хто хоч трішки підводив голову, — 1937 року».

Варто також навести для роздумів два останніх абзаци цієї передмови:

«Чесна і розумна людина XX віку повинна шукати істину нашої людської трагедії. Якщо ми хочемо кращого життя, то мусимо самі ставати кращими й пізнавати себе у своїй історії. Вистраждана дорога правди вимагає нині ковтати гіркий лік. Та мусимо йти вгору, і порятунок нам, і порятунок усіх людей землі — в поверненні на дорогу, освітлену Заповідями Господніми.

Християнське прощення не означає забуття. Ми повинні пам’ятати, досліджувати і знати свою історію. Але віра наших батьків світиться біблійним нагадуванням: «Мені належить помста і відплата, коли нога в них похитнеться; бо день загибелі їхньої близько, недоля незабаром їх уразить» (Второзаконня, 32.35)».

З повагою