Хто заперечить псевдоісторію?
Систематично читаю вашу газету вже близько року. Звернув увагу на «День» після участі головного редактора Лариси Івшиної в телешоу п. Шустера. Газета приємно вразила своєю інтелігентністю, проукраїнською спрямованістю, присутністю на її сторінках грунтовних думок на різні теми, виступами відомих і авторитетних в Україні людей, подачею матеріалів про історичні постаті, про особистості в науці та культурі. Читати її — це все одно, як для мене, що спілкуватися з однодумцем. Газета не тільки подає новини та маловідомі факти й факти із сьогоднішнього життя в Україні й світі, але в зрозумілій як на широкий загал формі їх аналізує. Причому не насаджує свою думку, а поступово підводить читача до висновку автора. Вона з читачів газети формує українців, патріотів, інтелігентів.
Проте я як прихильник «Дня» хочу, щоб газета була ще ефективнішою в досягненні своїх, а значить, і наших загальнонаціональних цілей. Мені здається, що для цього «Дню» треба трохи додати гостроти, націленості або, якщо хочете, войовничості.
Під час вирішення яких завдань повинна з’явитись ця так звана войовничість або гострота? Гадаю, що, насамперед, при викоріненні зі свідомості наших громадян байдужості та зрадництва. Ці негативні риси не є, як говорять, ментальністю нашого народу. Вони не мають генетичних коренів і набуті протягом останніх трьох століть. І це не що інше, як наслідок багатолітнього перебування українців у колоніальній залежності, насамперед — російській. Щоб не бути голослівним — поясню.
Російська колоніальна залежність, включно й у радянський період, — це постійні, як прямо, так і опосередковано, приниження гідності українців. Вони здійснювалися шляхом позбавлення українців будь-яких елементарних прав (закріпачення, в тому числі й колгоспне); шляхом руйнування святинь (Запорізька Січ, собори та церкви, Києво-Могилянська школа); шляхом невигідного для українців і неправильного по суті трактування та оцінювання в підручниках з історії важливих історичних подій (Переяславська угода 1654 р., Полтавська битва, утворення УНР, утворення та діяльність ОУН та УПА) й оцінювання історичних постатей (Іван Виговський, Іван Мазепа, Симон Петлюра, Нестор Махно, Михайло Грушевський, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Степан Бандера). Заборонялось або стримувалось будівництво закладів культури в Україні (в радянський період у Києві не було побудовано жодного театру); накладались табу на відображення в підручниках з історії засадничих явищ із ранньої історії України (Трипільська культура); брутально витіснялась із офіційного використання українська мова (валуєвщина та в радянський період — неовалуєвщина): існувало замовчування або приховування українського походження видатних українців, що залишили глибокий слід у світовій науці, техніці, культурі та спорті.
Колоніальна залежність від Росії — це постійна боротьба за виживання або, швидше, боротьба за право жити (голодомори, репресії); це — постійна потреба в принизливому пристосуванні до життя, щоб, як кажуть, вийти в люди. І це стосувалося не тільки українців, а всіх раніше підневільних народів. Зрозуміло, що в такому середовищі моральні чинники далеко не на першому місці. Це було середовище для формування рабської психології українців. Хочемо ми цього чи не хочемо, але на нас, українцях, є відбиток недержавної нації.
Дії наших громадян, у яких цей відбиток помітний, призводять до дуже негативних і непередбачуваних наслідків. Їх можна спостерігати в суспільному житті скрізь, але найпомітніше — у владних коридорах та на електоральному рівні. Насторожує ініційований російською стороною так званий спільний погляд на історію України та Росії та спільне написання підручника з історії двох країн. При цьому виникає питання — чому саме спільний погляд? Хто хоч трішки знайомий з історією російської дипломатії, той погодиться з думкою, що це є не що інше як спроба примусити нас, українців, погодитися бачити історичні події, споглядаючи їх з боку Кремля. Або, як за Тарасом Шевченком, прийняти нашу історію такою, яку розкаже нам Кремль. Не важко здогадатись, що, наприклад, така історична подія, як Куликівська битва, буде викладена як у радянських підручниках з історії, а не як насправді. Про це, до речі, зазначав у «Дні» відомий журналіст Віталій Портников (№119-120 від 09-10.07.10). На мою думку, була б варта уваги «Дня» фахова розробка історичного періоду, коли гетьманом був Іван Виговський (1657 — 1659 рр.).
Що ж стосується такої історичної постаті, як гетьман Іван Мазепа, то, звісно, він у спільному підручнику постане як зрадник Росії, а не як національний герой, який у союзі зі шведами вбачав шанс визволення України з-під російського ярма, як меценат науки та культури.
Не важко передбачити, наскільки звуженим у спільних підручниках очікується історичне місце таких постатей, як Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Павло Скоропадський, Нестор Махно, Володимир Винниченко, Микола Щорс. Я не впевнений, що в цих підручниках знайдеться місце для героїв Крут, а якщо й знайдеться, то його обіграють «по-регіоналівськи». Ці постаті й ці події варті багатостороннього висвітлення.
Зрозуміло, що Голодомор буде зображений не геноцидом українського народу, а спільним горем усіх народів СРСР. Цій темі «День» відводить помітне місце. І це добре. Нам потрібно про це говорити.
Передбачаю, яку кількість бруду в спільних підручниках буде вилито на учасників ОУН-УПА, організаторів ОУН-УПА — Євгена Коновальця, Героїв України Романа Шухевича та Степана Бандеру. Звичайно ж, згустять барви на зрадницькому сприянню фашистам тисяч українців, народів Прибалтики, кримських татар та вірмен, народів Північного Кавказу. Гадаю, що при цьому згадають і участь росіян з РОА під командуванням генерала Власова, і з підрозділів під командуванням генералів Краснова та Шкуро, які перейшли на бік фашистів. Але цілком імовірно, що не буде вказано, що ці підрозділи нараховували приблизно 800 тисяч чоловік і що це значно більше, ніж кількість зрадників усіх інших згаданих народів СРСР разом узятих. Ці дані й це співвідношення наведені в «Дні» (№93 від 02.06.2010).
У підручниках з історії України радянського періоду низка подій була істотно спотвореною. У пам’яті багатьох наших громадян залишилось так зване радянське бачення на них. До переліку можна віднести: Биківнянську трагедію під Києвом, де вину за тисячі розстріляних українців було перекладено на німецьких фашистів, а насправді винними виявились служби НКВС; руйнування в період війни центральної вулиці Києва — Хрещатик, греблі Дніпрогесу; в результаті чого від затоплення загинули близько 100 тисяч непопереджених мирних жителів регіону й близько 20 тисяч неевакуйованих червоноармійців («Україна молода», 23.07.2010), і винними тут теж виявились радянські спецслужби
Переконаний, що не знайдеться місця в спільних підручниках і для помаранчевої революції 2004 — 2005 років, оскільки не зацікавлена у відображенні цієї історії, насамперед, нинішня влада. Переконаний, що в «Дні» з’явиться розробка і цієї теми. Хто ж, як не «День», зможе заперечити псевдоісторію.
