Кілька емоцій і мрій українського емігранта
Життя дуже цікаве, бо в будь-який момент все може кардинально змінитися. Проживши дванадцять років в Україні, саме такий поворот долі пережив і я. Сталося так, як у мільйонах сімей, де хтось із батьків був на заробітках за кордоном. Це дуже складна ситуація: завжди відчувалась нестача батька, в кожній побутовій ситуації. Тому, виїжджаючи до Сполучених Штатів 18 жовтня 2001 року, я та моя мама з сестрою чітко знали: ми їхали не в АМЕРИКУ, а до татка/чоловіка.
Проживши понад сім років далеко від Батьківщини, я не перестав цікавитись, що там і як там — в Україні. З дня прибуття в Штати пройшло дуже багато часу, але чим дорослішим я стаю, тим міцніше мене тягне до України. Проживання за кордоном зовсім не означає, що людина відрізала себе від неньки-України. Всі проблеми, всі турботи, всі радощі та невдачі ми переживаємо з вами. Я б навіть сказав, що тут ми це робимо емоційніше, ніж дехто в Україні. Принаймні я, адже ніколи психологічно не відрізав себе від землі предків. Ще бувши дитиною, ніколи підсвідомо не покидав України — я просто їхав до батька. Може, саме тому й вирішив написати цю статтю — адже насамперед все, що коїться в Україні, стосується мене, громадянина України.
Помаранчева революція прийшла й пішла, але її наслідки ми відчуваємо в Україні та за її межами досі. Адже вона також відбулася й тут, в Америці! Сотні українців носили колір революції, скандували під посольством зі стягами, навіть їздили в Україну — і то не для того, щоб «померзнути» за Ющенка. Для багатьох «померзнути» на Майдані означало в разі потреби віддати своє життя за честь і волю народу. Пригадуєте, яке було народне заворушення? Багато хто сам собі нафантазував розвиток ситуації під прогнози політологів. І ці уявлення були досить серйозні в різних позитивних та негативних аспектах. Ми це все пройшли разом з вами, ми переживали за свою Батьківщину й турбуємося надалі про неї. Ваше розчарування Ющенком ми так само відчуваємо, й наші прокльони йдуть в ту саму сторону, що й ваші.
Під час чемпіонату світу з футболу, який проходив у Німеччині, багато українців з діаспори поїхали туди репрезентувати Україну. Я точно знаю кілька таких людей з Чикаго. Пригадую один момент під час чемпіонату, коли Україна розігрувала пенальті наприкінці матчу зі збірною Швейцарії. У мене тоді волосся ледь дибки від переживань не стало! Я стояв десь за 20 см від екрану телевізора спостерігаючи це все, тримаючи в руці телефон та диктуючи всі події на полі батькові. Боже, як це все було захопливо, коли ми виграли — мені сльози градом полилися з очей від радості, я так крикнув «Yes!», що вікна задрижали і я захрип на кілька секунд. Для порівняння, коли грали США, я не дуже й дивився ці матчі, а коли дивився, то вболівав за протилежну команду. Україно, ми з тобою, і тебе ніколи не забуваємо!
Коли Кличко приїздив битися в Madison Square Garden проти росіянина Ібрагімова, ми, звичайно, пішли підтримати його. В будинку було, мабуть, кілька тисяч українців з синьо-жовтими кольорами, росіян було в шість разів менше. Люди з Канади та різних куточків Америки приїжджали підтримати боксера. Дехто, взявши величезний український стяг довжиною п’ять метрів і висотою два, обходили стадіон. Так зробили десь із сім разів, кожен раз, як вони проходили повз українців, люди вставали і кричали, свистіли, махали прапорами — ми перекрикували всіх. Ось так робилася українська хвиля на трибунах в Америці. Переглядаючи бій по телевізору вже вдома, я, на жаль, цього не побачив, але повірте: Madison Square Garden був тоді український, і це всі знали та відчували.
Новітня газова війна та чвари в шеренгах шалених патріотів у так званій Верховній Раді також не пройшли тут повз нашу увагу. Повірте, ми разом з вами лаялися та іронізували із усієї цієї псевдополітичної метушні злодїв-політиканів. Особливо ми кипіли обуренням під час газової війни, коли слухали шовіністичну «исконно русскую правду» на «найчесніших» новинах світу.
Хоч би де я був, я завжди відчуваю себе українцем. Мій остаточний план: вивчитись тут та повернутись на Батьківщину. Упевнений, що своїми знаннями я багато чого зможу зробити для України. Не хочу залишатися й будувати Америку. Є така приказка: хочеш розсмішити Бога — розкажи йому свої плани. Я сподіваюся, Всевишній не гуморист. Я вірю в долю та вірю, що мене вона спровадила в Америку не без причини. З цієї вмираючої імперії постараюсь взяти все, що можу, і повернуся в Україну будувати національну державу — Українську Соборну Самостійну Державу! Джон Кеннеді сказав колись чудові слова: «Не питай, що твоя країна зробила для тебе, а питай, що ти зробив для своєї країни»! Так, лиха доля, доля мешканців неоколонії змусила багатьох українців стати економічними вигнанцями — поїхати далеко від Батьківщини. Ми цього не приховуємо, ми цього не забуваємо. Хоч би скільки причин існувало для того, щоб нічого не робити, хоч би скільки множилося брехунів, які закликають нас сподіватись на всіляких ющенків, тимошенків, януковичів, литвинів, яценюків тощо — тих, хто начебто «постелить» нам дорогу в ліпше «демократичне», але безнаціональне, бездержавне майбутнє, — це все НЕ Є причиною, щоб самим нічого не робити чи довіряти політичним шахраям. Нехай навіть ми не побачимо вже сьогодні плодів своєї революційної праці, зате нашим дітям, нашим правнукам буде легше. Вони почнуть продовжувати нашу справу з того фундаменту, який ми закладемо для них! Так само, як і ми продовжуємо боротьбу за УССД, відштовхуючись від здобутків наших попередників. На їхніх плечах — на козаках Мазепи й Орлика, гайдамаках та опришках, українських письменниках-класиках, січових стрільцях та воїнах армії УНР, бойовиках та ідеологах УВО та ОУН, на могутній УПА та ін. — колись лежала відповідальність за наше буття, за наше майбутнє. Так само як майбутнє наших дітей, наших онуків та правнуків залежить тепер від нас. Ніхто, крім українців, не турбуватиметься про Україну, не буде щиро дбати за українські інтереси! Тож думаймо й діймо, орієнтуючись на найвищі національні цінності — на українську національну ідею, на українську національну державу!
Слава Україні! Героям слава!
