Комунікації, саджанці та тероризм

Терор (лати. terror — страх, жах) — політика залякування, придушення політичних противників насильницькими заходами.

Отже, терор — усе-таки політика. Політика — це «…діяльність … партій, груп, визначувана їхніми інтересами та цілями».

Ланцюгова реакція політтерористичної діяльності активно набирає обертів. Тепер і над Європою тяжіють жахливі криваві символи. 11 вересня — й 11 березня. 14 березня — і 14 вибухових пристроїв; але вибухнуло тільки 13, що також символ. Терористи люблять страшні символи.

Журналісти також люблять символи, але переважно не страшні, а надумані символи. Тому буде доречно звернутися до публікації Тараса Лільо «Терор і ЗМІ» («День» від 5 березня ц.г.): минуло багато часу і багато встигло статися. Терористи зробили хід тротилом. Журналісти продовжують наполегливо «жувати» свої улюблені і давно пережовані символи, — несмачно, зате звично.

Автор одразу ж, беззастережно та безапеляційно, на перший план висуває «складну міжнаціональну проблему». Але тероризм — це не «складна міжнаціональна проблема». Це — тероризм. Це добре продуманий політбізнес і холодний розрахунок без зайвих емоцій. Це — релігійний фанатизм. Це — жорстокий екстремізм. Це, в окремих випадках, порушена психіка одинака. Але аж ніяк не «складна міжнаціональна проблема». Не треба плутати.

Тероризм — лише верхівка айсберга, лише моментно видимий прояв невидимих і тривалих глибинних процесів. І бачити причиною тероризму «складну міжнаціональну проблему» — щонайменше наївно, оскільки «складна міжнаціональна проблема» і сама є лише наслідком, такою самою верхівкою айсберга, а не причиною. «Спрощені формули світосприйняття» все ж таки не такі прості, як можуть здаватися на перший погляд.

Закономірним результатом «складних міжнаціональних проблем» (якщо вже прийняти це затягнуте кліше) є послідовне тріо «націоналізм — шовінізм — фашизм». В інших випадках кліше слугує ширмою, таким собі фіговим листочком для одних, — коли немає ні бажання, ні можливості назвати справжні причини дійсної, а не, знову ж таки, символічної, вигаданої «складної проблеми» (й автор це визнає, але побіжно і нібито сором’язно), — і виправдувальним мотивом, формальним приводом політики терору — для інших.

«І що ж це таке — «складна міжнаціональна проблема»? — запитаємо шановного автора, не маючи при цьому на увазі вибухи метро, мечеті або поїзда. — Що ж це таке, зрештою, якщо не проблема політики та власне політиків? І що тоді політика взагалі?»

Але залишмо політику політикам, тим більше що в автора виразно проглядає таке бажання. Звернемося до політики ЗМІ.

Політика ЗМІ, на відміну від політики терористів, — політика бездіяльності. Рідко-рідко, подекуди на поверхню тихого болітця спливуть свіжі пухирці, побудуть-побудуть на цій поверхні нетривалий час — і знову тиша та благодать. Ні, і страхіття, звісно, також, повно страхіть, бо до них ми вже звикли, тому що як же без страхіть у телевізорі — і бідний наш реципієнт перетворюється на пацієнта і біжить до «психоневро», бо подивився телевізор.

Роль ЗМІ обмежується інформативної розважалівкою, таким модним сьогодні «реаліті-шоу». Навіть із шерехатих газетних шпальт починає випирати нудотний гламурний журнальний глянець. Більш того, газета тепер нерідко межує з белетристикою, іноді кордони переходячи (не такий уже давній випадок у The New York Times, і зовсім вже недавній — у US Today). Дзеркало журналістики потроху мутнішає та непомітно прогинається; тепер це криве дзеркало.

Трибуна журналістики сьогодні — особливе місце. Або це прогнила кафедра з беззубим лектором, або чільне місце з ненав’язливими та ввічливими виконавцями; але частіше — просто пеньок у лісі: кричи, не кричи — ніхто не почує, навколо одні ялинки, а їм нецікаво. Але проте...

Запитання поставлене ребром: «за» чи «проти»? Відповідь справді неочевидна: за що і проти чого? Але журналіст не повинен уподібнюватися Гамлету: всі свої паніки та пошуки вічного смислу він має залишити вдома, а на газетну шпальту винести лише чітку однозначну позицію — позицію журналіста та громадянина, позицію «соціально відповідальну», бо інакше, в чому цілком погоджуюся з автором, шановним Т. Лільо, можливий лише жалюгідний фаталізм і безпорадне борсання в словесних формулюваннях.

Радикальні потреби часу вимагають усе-таки негайної, невідкладної відповіді, а не її пошуку, якому зазвичай властиве зволікання; тому для нейтралізації таких вимог — у цьому випадку вимог терористів, — доцільне саме запитання ребром і така сама відповідь, а неспішному пошуку історично та соціологічно обгрунтованого контексту можна присвятити час після надання першої допомоги пораненим, розбору уламків й ідентифікації загиблих. А протиставляти виклику терористів «пошуки відповіді» — або навіть «пошуки запитання» — м’яко кажучи, не є правильним. Це просто непрофесіонально, так само як непрофесіонально піддаватися загальній паніці й істерії.

Так, слід визнати, тероризм у своїй основі має пригноблення, обмеження прав і насильство — правильно, але лише в первинний період. А далі в хід ідуть ультимативні спекуляції реальними життями абстрактних жертв, терористи вимагають чимраз більшого, і дедалі більшого, як видно на прикладі ЕТА, — і тут ми вже стикаємося саме з самодостатністю тероризму як товару, що добре продається та постійно запитаний у затишних і тихих кабінетах, — адже відомо, що саме попит народжує пропозицію. А те, що жертв так багато — то просто пропозиції надлишок, й ісламістський демпінговий імпорт терору набагато результативніший і вигідніший: напевно, це дешевше, ніж ЕТА.

І якщо вже на те пішло, якщо вже займатися психоаналізом ніжної та вразливої терористичної душі, — не заважало б диференціювати благополучну взагалі-то Європу та неблагополучний Близький Схід, де тероризм давно став формою перманентної війни, — і якщо і можна говорити про «характер реакції», то можна лише тільки в другому випадку.

…В антиутопії Джорджа Оруелла світ — це війна. Війна не припиняється, бо людство, напевно, не може без війни. І якщо насильство, за Марксом, — повивальна бабка історії, то у випадку з терористичним насильством — родова травма неминуча і народжується явний виродок. Народжується нова епоха.

ХХI століття — століття локального терору та масштабного антитерору; це загибель від терористичних актів, загибель від актів контртерористичних, від превентивних бомбових ударів. І вельми цікавою в контексті саме нової епохи виглядає садівницько-пасторальна концепція пропаганди, і згадуються слова «геніального садівника» товариша Сталіна, що «…потрібно дбайливо й уважно вирощувати, як садівник вирощує уподобане плодове дерево», — так ось, не тільки садити любив, а й ростити та пестити ці самі саджанці. Що вирощувати? І людей, і ідеї. Художній образ, однак. Символ.

А вдавати, що жодної такої «нової епохи» немає, що все це — чергова чиясь пропаганда, ретроспектуючи «сто років тому» і забуваючи, що усяке нове — це лише добре забуте старе, трохи відкориговане до вимог часу, — також не зовсім правильно, а для журналіста — тим більше. Усе- таки журналіст — особлива професія, і якщо трошки триває війна, — нехай навіть десь, — то й писати, напевно, слід трошки інакше.

Бо «тлумачити складні міжнаціональні проблеми» та «розширювати інформаційну палітру» «аргументаційною повнотою» можна нескінченно, що й підтверджує нинішній комунікаційний процес безперестанного висловлення. Латиною — pro forma. Нашою мовою — з пустого в порожнє.