Краплинки історії в подиху сучасності

Автор підняв дуже важливу та актуальну тему про місце Галичини в давній і новітній історії України. Ця ґрунтовна публікація допоможе багатьом не тільки поновити свої знання з вітчизняної історії, а й дасть переконливі відповіді на болючі питання про причини елементарного невігластва щодо розуміння ролі Галичини у долі нації, яка завжди виступала потужним генератором визвольних ідей і змагань, про проблеми відмінності Західної і Східної України, котрі штучно мусуються деякими політиками не один рік, не одне десятиріччя, викликаючи тим самим протистояння у суспільстві. Ось і сьогодні українців знову поділили на «західників» і «східняків», розігруючи вкотре у політичних баталіях і протистояннах українську карту.

Без Галичини з її багатою і героїчною історію, талановитими і працьовитими людьми, які прославили націю у різних галузях науки, культури, мистецтва, Україну уявити неможливо. Для себе я по-справжньому відкрив цей чудовий і легендарний край у 1977—1978 роках, коли працював у художньому відділі Тернопільського краєзнавчого музею, котрий щойно був створений. Тут тоді плідно займався науково-просвітницькою діяльністю відомий на Тернопільщині історик, археолог, музеєзнавець, правозахисник, громадський діяч Ігор Герета, який, на жаль, вже відійшов у вічність. Зізнаюся, на перших порах було деяке побоювання: як мене, «східняка» (я народився на Черкащині), сприймуть у середовищі місцевої інтелігенції, як я буду спілкуватися з колегами?! Та мої сумніви були марними.

Перші уроки галицької шляхетності, доброзичливості та доброти я одержав від Ігоря Герети. Працювати з ним та іншими колегами під керівництвом директора музею, невтомного краєзнавця Венедикта Лавренюка було дуже цікаво. Ми тоді створювали першу експозицію картинної галереї музею, яка спочатку розмістилася у приміщенні Домініканського костелу — пам'ятці архітектури ХVIII ст. Треба було поповнювати мистецьку збірку новими творами, і ми виїздили до Львова, до Києва, де місцеві музеї поділилися з Тернополем деякими своїми експонатами. У той час у мене відбулася перша зустріч зi львівськими колегами, старійшинами українського мистецтвознавства — Вірою Свєнціцькою, Борисом Возницьким, які у важких умовах заідеологізованої комуністичної доби з її войовничим атеїзмом попри всілякі труднощі дуже багато зробили для збереження і вивчення пам'яток давнього українського мистецтва, для музейного будівництва, будучи фанатично відданими своїй справі.

До речі, львівська школа мистецтвознавства тоді поповнилася молодою генерацією, серед якої нині відомі українські вчені: член-кореспондент Академії мистецтв України Михайло Станкевич, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Василь Откович. З ними я навчався на одному курсі у Київському художньому інституті.

Пригадую, у 70-х брежнєвських роках у нашому ВНЗ, як і в інших інститутах Києва, лунала виключно російська мова. Галичани не демонстративно, а з власних патріотичних переконань завжди спілкувалися, відповідали на заліках та іспитах рідною мовою, що викликало помітну повагу до них викладачів інституту, котрі, хоч і перебували у лавах КПРС і змушені були дотримуватися партійних вказівок щодо російської мови, але внутрішньо симпатизували тернопільчанам і львів'янам, котрі, до того ж, мали і міцні знання.

Перебуваючи у Тернополі, я мав щастя одного літнього дня бачитися і розмовляти в картинній галереї з видатною українською актрисою Наталією Ужвій, яка тоді разом з трупою Київського театру ім. І. Франка приїздила сюди на гастролі. Її неповторний голос, небувалої променистості очі справили на мене незабутні враження.

Назавжди теплі спогади залишаться і про патріарха національного музичного мистецтва Миколу Колессу. Він дуже допоміг мені своїми спогадами про культурно-мистецьке життя Львова періоду німецької окупації, про зустріч з видатним українським хормейстером і педагогом Нестором Городовенком (1885—1964), про якого я тоді писав монографію. У 1943— 1944 роках Городовенко керував тут хором ім. М. Леонтовича, створеним Інститутом народної освіти галицької столиці. Спогади Миколи Колесси допомогли мені об'єктивніше відтворити духовне життя Львова у тяжкий для нього період, коли тут господарювали німці.

За невеликий термін Микола Колесса написав дуже хороший відгук на підтримку моєї праці, котра побачила світ у київському видавництві ім. О. Теліги (2001), високо оцінивши її. Це він зробив, перебуваючи у лікарні. Ті чотири листи від Миколи Філаретовича, його невеличку світлину, подаровану мені, я зберігаю як дорогоцінні реліквії, котрі нагадують про наш легендарний красень Львів з його унікальними музеями, катедрами, пам'ятниками і театрами.

Пов'язав своє творче життя зі Львовом у 70-х роках і мій однокласник, з яким я вчився у Лохвиці, нині заслужений артист України Борис Тріус. Він добре відомий місцевим шанувальникам театрального мистецтва.

Є дуже символічним і доленосним те, що два великi українських генії — представник Наддніпрянщини Тарас Шевченко й галичанин Іван Франко — своєю потужною духовною силою непорушно і назавжди поєднали нашу Україну. Вони пробудили у народі віковічні прагнення до свободи, ставши великими натхненниками нашої державності. Їхнє духовне заступництво допоможе Україні подолати і сьогоднішні її труднощі, які вона переживає у наш непростий час.

А газета «День» робить велику справу, регулярно подаючи грунтовні публікації з української історії, про маловідомі її сторінки, а також друкуючи розлогі статті на культурно-мистецькі теми. Це спонукає читачів і до конструктивних дискусій на сторінках газети. Таке змістовне та інтелектуальне наповнення видання допомагає широкому читацькому загалу піднестися духом, більше знати про минуле і сьогодення України, а отже, об'єктивніше оцінювати події та явища, що є дуже важливим у наш непростий час.