Квіти (не) моєму вчителю
Про особистостей, які дають сили іти впередДень учителя для мене — то невипадково, то свято сімейне, родинне. І річ не лише в тім, що мої батьки та бабуся — вчителі. У школі я, по суті, виріс. Але цього знаменного дня хотілося б згадати не про тих, з ким щодня зустрічався на уроках, а про людей, яких постійно ставлю собі за приклад, адже вони є педагогами за покликанням. І хоч вони не провели у мене жодного уроку, але на мій світогляд вплинули до такої міри, що навряд чи буде комусь до снаги щось там змінити...
ЧЕРЕЗ МРІЮ ДО УСПІХУ
Ім’я Марії Іванівни Тарасюк досить відоме на теренах Волині, її знають передусім як багаторічного директора Волинського ліцею-інтернату облради. Але мало хто знає, що Марія Тарасюк буквально створила з нуля цей навчальний заклад. Зараз ліцей лідирує в області за підсумками предметних олімпіад, а 1991 року до нього не могли набрати потрібну кількість учнів. Велика матеріальна база, гарно обладнані кабінети, новий спортивний зал, затишний гуртожиток — тут є всі умови для того, щоб учні «вчилися бути розумними» (так звучить гасло ліцеїстів). Коли із самого початку створювали перші кабінети, то навчання відбувалося у другу зміну, не вистачало вчителів. Але Марія Тарасюк вірила — буде такий заклад, де учні матимуть змогу здобувати якісну освіту. Оббивала пороги владних кабінетів і зуміла створити обличчя шкільництва Волині.
Марія Тарасюк
Головну ставку, хоч як це дивно, вона зробила на сільських дітей, щоб дати їм можливість у майбутньому вступити до кращих вишів України. І з часом до ліцею прийшли перші успіхи. Залишали школи біля дому, в центрі міста — і йшли працювати на околицю Луцька кращі вчителі, з’явилися переможці обласних олімпіад, згодом, крім природничого, запровадили математичний та гуманітарний профілі, належним чином облаштували спортивну залу, зробили капітальний ремонт навчального корпусу. Усе, що колись здавалося якимось захмарним, тепер стало реальністю. А Марія Іванівна, крім адміністративної діяльності, ще знаходила час читати екологію, плекати дендропарк у ліцеї (однієї лише берези — понад 50 видів!), їздити з учнями на екскурсії історичними пам’ятками України, навіть здійснювати разом з ними сходження на гору Піп-Іван! Щоранку приходила до гуртожитку, пильнувала за тим, щоб усі з’явилися на навчання вчасно. А коли я одного ранку прокинувся в гуртожитку десь о п’ятнадцятій на шосту й виглянув у вікно, то побачив... що Марія Іванівна рве траву для кроликів. І де тільки вона бере всю життєву енергію?
Я безмежно вдячний долі та Богу за те, що мені зустрілася така прекрасна людина. Така сильна й водночас скромна, добра і любляча. Пам’ятаю, вона часто казала, що треба знайти свій «санктуарій» — місце, де ти ні в чому не відчуватимеш нестатку. Хоча її діяльність відзначено на державному рівні, адже вона — заслужений працівник освіти, соросівський учитель, «Відмінник освіти України», але найкращою нагородою, безперечно, вважає для себе любов та повагу ліцеїстів, які щовечора обступають її і довго слухають мудрі життєві настанови.
ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ ШКОЛІ
На одній із вулиць волинського села Ощів видніється оселя, яка повністю заховалася в гіллі густого бузку. Там мешкає Ганна Федорівна Бабій, котру ми по-сільському звемо Ніною. Два імені вона має через помилку в метричній книзі, про яку дізналася уже перед вступом до Сокальського педучилища. До Ощева Ганна Бабій потрапила 1961 року, коли з’явилася вакантна посада вчителя історії та географії. І одразу проявила себе як ініціативний педагог. Це принесло результат — 1971 року Ганна Бабій очолює педагогічний колектив, через кілька років будується новий корпус школи. Було важко, працювали батьки, не було вільних організацій, але Ганна-Ніна Федорівна знала — старається не для себе, а для нащадків. Ходила, просила бетонні плити, щоб розділити поверхи, скрута була і з цеглою та цементом. А траплялося, що мусила віддавати власну зарплату, аби розплатитися з будівельниками. Колеги інколи не розуміли такої одержимості, але її завжди підтримувала віра в те, що колись переступлять поріг нового корпусу школи нові покоління ощівчан...
Ганна Бабій
Селяни, бачачи таку любов Ганни Бабій до своєї роботи, обрали її депутатом районної ради, а згодом і вся Горохівщина підтримала її на виборах до облради. У Волинській обласній раді Ганна Бабій була депутатом чотирьох скликань, входила до комісії з народної освіти. А в Києві вона постійно доповідала на засіданнях Всеукраїнського товариства «Знання». Стараннями Ганни Бабій було вирішено багато проблем району — і асфальт у селах клали, і під’їзди на тракторні бригади робили, і облаштовували заклади торгівлі. А вона все одно нічого собі не збирала, а все віддавала на благо освіти. Навіть зараз, у свої 75 років, Ганна Федорівна Бабій ще керує Музеєм українських героїв в Ощівській школі, який колись сама створила, а мешкає в хаті, що дісталася від чоловіка, і живе, як то кажуть, «від пенсії до пенсії».
Звичайно, праця Ганни Федорівни не залишилася без уваги — 1978 року їй присвоїли звання «Заслужений учитель України». Але вона не дуже цим гордиться. Каже, що найкращою нагородою для неї є те, що нові покоління учнів таки переступили поріг рідної школи...
«НЕ ЦУРАЮСЬ СВОГО РОДУ»
«Я виросла у селі і не цураюсь свого роду» – пише у післямові до авторського дослідження історії села Скірче, що на Горохівщині вчитель-пенсіонер Ольга Хмільовська. Її книга «Скірче. Погляд у минуле» – велике і ґрунтовне дослідження історії рідного краю. Від витоків – до сьогодення, від минулого – до перспектив на майбутнє.
Ольга Хмільовська
Ольга Хмільовська із 1970 по 2004 рік працювала вчителем – філологом у Скірченській школі, а на заслуженому відпочинку теж не гає марно часу – пише вірші, у яких оспівує велику і незрівнянну красу рідного краю. Напевно, така любов до батьківщини спонукала її систематизувати історичний матеріал і написати історію рідного Скірча більш як на 300 (!) сторінок.
Є люди, які видали багато книг і жодна із них не стала відомою, а є такі, що написали одну, але вона живе понад часом. Такий безсмертний заповіт нащадкам залишила Ольга Хмільовська.
«КОЛИ ІДЕ ВІЙНА, ЯК Я МОЖУ СИДІТИ, СКЛАВШИ РУКИ?»
Миколу Коваленка на Волині усі знають як волонтера і самодіяльного поета та композитора. Коли почалася військова агресія «північного сусіда» на Донбасі, він не зміг сидіти, склавши руки, а об’їздив з концертами кожну школу району, набирав діток, щоб сформувати дитячий музичний батальйон. Направду, унікальне явище не лише у регіоні, а і в Україні.
Разом із співочими горохівськими «Соколятами» (таку назву дав Микола Михайлович, щоб підкреслити волю і незламність українського духу) об’їжджає села і міста Волині, співає власні пісні, а також твори місцевих горохівських авторів, збирає кошти на потреби української армії. Лише торік ДМБ «Соколята» передав на потреби фронту 64 тисячі гривень…
Цьогоріч теж продовжується збір коштів, діти разом із вчителем щонеділі стоять на вулицях Луцька чи Горохова і співають українських пісень. Люди реагують по-різному. Одні розчулюються і віддають пожертву на розбудову українського війська, інші навпаки кажуть, що потребами фронту має перейматися держава. Але Микола Коваленко, який народився на Ростовщині і згодом переїхав на Волинь, знає, що жити за принципом «моя хата скраю» може лише той, хто не має українського духу і тому стверджує: «Якщо не я, то хто!?»
«ЩЕ НЕ ВМЕРЛА...» ЗВУЧАЛА Й У ВІСІМДЕСЯТИХ
Ще одна вчителька, котра заклала основи мого світосприйняття, не має жодних відзнак і нагород. Ба більше, свого часу її буквально змусили написати заяву на звільнення. Ангеліна Іванівна Грищук нікого й нічого у своєму житті не боялася. У 1980-х роках на шкільному святі квітів з уст її учнів прозвучали заборонені тоді «Червона калина» та «Ще не вмерла Україна». Зрозуміло, що це не могло сподобатися її керівництву, яке шукало привід для звільнення. Але все вирішилося через кілька років, коли в Україні було проголошено незалежність.
Вокальна група хору "Хлібодар" і солістка Ангеліна Грищук
Здавалося б, усе налагодилося, але, на жаль, серед політиків почалася боротьба за владу. Втягнули до неї й учителів, серед яких проводили масштабну агітацію. Ангеліна Грищук ствердно сказала: «Я голосувати за них не буду». І після цього довелося їй поплатитися посадою.
Але найбільше вражає нестримна любов Ангеліни Іванівни до прекрасного. Вона у свої сімдесят ще є солістом народного хору «Хлібодар», співає в учительському ансамблі, навіть керує хором у місцевому храмі. Вона являє собою справжній приклад того, як прожити життя недаремно.
* * *
Приклади цих справжніх особистостей дають сили іти вперед, вселяють віру у завтрашній день, якнайкраще ілюструють, що коли докладати зусиль, то можна багато чого досягти, головне — жити мрією. Жити «з журавлем у небі». І за це у знаменний День учителя вони заслуговують на ті квіти, що їм неодмінно принесуть вдячні покоління учнів. Від себе хочу побажати: хай не буде у них горя та нещастя у житті, хай Господь з високого неба дарує їм здоров’я, довголіття, наснагу й натхнення в нелегкій учительській праці!