Летаргічний сон

Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!»... Німець скаже: «Ви слов’яни». «Слов’яни! слов’яни!»

Звісно, це відома шевченківська цитата без усяких натяків на особу ведучого відомої передачі. Однак, відверто кажучи, за роки перебування в Україні можна було вивчити українську. А то якось виходить, як у того сатирика, який приводив висловлювання однієї емігрантки в США: «Я уже здесь десять лет живу, а они по нашему не научились!» А наша політична еліта аж гопки скаче, аби тільки попасти в телепередачу... Наче політмоголи.

Телебачення не зупиняється, впливаючи на глядача монотонністю програм. Вражає, що в деяких з них п’ятирічні діточки-кияни рідною не розмовляють...

Виявляється, щоб довести свої здібності, нашим найрозумнішим юнакам i дівчаткам треба драїти металевi ґудзики в передачі «Самый умный», а веселим i кмітливим змагатися у широко відкритій українській лізі КВК: «Мы, брат, просвищенные...»

Московська газета рекламує книжки на російській. Немовби ніколи не було в Україні серії «Вершини світового письменства»... Взагалі, більшість того, що йде по телебаченню, далеко від культури. На екранах герої часу: крадії у законі, психопати, повії, збоченці, маніяки та усі ті, хто з ними пов’язані — міліціонери, юристи... Останнього часу до них додаються браві розвідслужбовці та кадети...

Та й наші шоу-слов’яни намагаються не відставати. «Смішні пісні»... А слухати було сумно... До речі, у Олега Скрипки є україномовний варіант одної з тих «смішних» пісень. Чому б і інші не перекласти? Може, хоч тоді посміхнулись би...

А так залишається думати, що років через сімдесят наші нащадки будуть говорити про культуромор початку ХХI сторіччя...

Повернемось до наших сучасних законодавців політичної моди у телевізійному ефірі. Пригадується одна з прес-конференцій колишнього міністра закордонних справ СРСР А. Громико, в Нью-Йорку. Він добре володів англійською, але принципово відповідав тільки російською. І тільки на прохання кореспондента щодо більш точного викладення позицій для своїх читачів на одне питання відповів англійською. А у нас є такі політики, яким все одно, якою мовою до них звертаються. З усіх сил намагаються, ближче до телекамери стати.

У нас довго пропагувався інтернаціоналізм... Повагу викликає справжній інтернаціоналізм, направлений на об’єднання народів, спротив викликає роздмухуваний імпернаціоналізм, спрямований на внутрішній розбрат, на розділ країни...

Слід всіляко підтримувати усіх, хто хоче говорити на мові, яка йому більш звична. Але ось парадокси нашої країни: є багато громадян, які, в силу різних причин, послуговуються російською мовою, але при цьому поважають та підтримують національну культуру України, її незалежність; однак є і такі українці, які й слухати не хочуть про незалежну Україну.

Нещодавно майже одночасно по телебаченню були показані два сюжети. Перший — про Олексу Гірника, який за радянських часів вогнем високої самопожертви заявив про утиски рідної мови. Другий — про деяких представників кримської молоді, які, будучи заохочуваними старшими товаришами, розпалювали вогнище ненависті... І у цьому, другому вогнищі, проглядали й чорні дiри білих балахонів, і звичайний «футляризм», намагання сховатись у мовному футлярі...

Треба реагувати на прояви ненависті. І ніяким чином не серйозно, офіціозно, відкриттям карних справ, створюючи псевдогероїв, а навпаки, висміювати. Дати відеоряд кримських подій на фоні аналогічних архівних матеріалів та дати коментар про те, що це все вже було і чим закінчувалось...

Повернемось до мовного питання в Україні. Повторимо: слід всіляко підтримувати усіх, хто хоче говорити на мові, яка йому більш звична. Виключення робити тільки для тих, хто поступає на службу і таким чином бере на себе певні зобов’язання. Мова йде, насамперед, про державних службовців. Усі державні службовці повинні розмовляти державною мовою. Зрозуміло, виключно при виконанні своїх службових обов’язків. В інший час ніяких обмежень не може бути.

Відвідувачі будь-якої державної установи мають право звернення на мові більшості населення у регіоні. І держслужбовці повинні спілкуватись з ними на мові звертання. Але у той же час при вирішенні питань відвідувача між собою державні службовці повинні послуговуватися державною. Зрозуміло, що службовці, яким це не подобається, не повинні мати відповідного державного статусу щодо пільг. Тобто, обрані громадами представники мають мати всі права для відстоювання інтересів виборців, за виключенням власних привілеїв за рахунок держави. А призначені керівники, безперечно, повинні виконувати державні обов’язки в повному обсязі.

Вся президентська кіннота, а також парламентська рать не можуть прийняти такого указу чи то закону. Тобто, говорячи канцеляритом, підсилення ролі державної мови не потребує ніяких засобів матеріального плану. Усі витрати торкаються тільки листка паперу та краплі чорнил... Якщо адміністрації та секретаріати не в змозі скласти відповідний документ, то можу допомогти.

Небагато коштів знадобиться і на створення безкоштовної (!) великої української інтернет-бібліотеки. А російська мова, звісно, повинна бути присутньою в нашому інформаційному просторі. Виступи хороших артистів, сатириків... Виступав же Шаляпін свого часу в українському театрі.