Летаргійний сон на хуторі Байдужості
...І сьогодні українці продовжують традицію недовіри до націоналістичної ідеї. Свого часу КПРСівські ідеологи добре «попрацювали» над свідомістю радянських людей, втовкмачуючи їм, що націоналізм тотожний шовінізму, а отже й нацизму. Тож і сьогодні електорат, особливо літнього віку, не перевантажує себе зусиллями, щоб досконало зрозуміти різницю між цими поняттями і, таким чином, легко стає жертвою популістсько-брехливих гасел комуністів. Нинішні комуністичні адепти Симоненко, Голуб, Цибенко та ін. прекрасно засвоїли правила риторики і логіки (за радянських часів у вищій партійній школі добре їх «натаскували») — звертатися до народу з тим, що йому найближче і що він хоче почути. Тому й сьогодні спостерігаємо такий собі ренесанс комуністичної ідеї. Адже їхні прихильники не читають ідеологів націоналізму — Донцова, Сціборського, Бандеру, Онацького, Ольжича. Тож те, що вливають у їхні вуха комуністи, а саме «национализм — злейший враг Украины и человечества» сприймають як істину в кінцевій інстанції. Поки що ідеї націоналізму як чогось невластивого і згубного для української нації, успішно прищеплені комуністичним режимом СРСР, міцно тримають у лабетах розум українців. Вони, на жаль, не бачать, що сьогодні без радикальних дій неможливо перетворити посттоталітарне суспільство на демократичне, тож вони жахаються цього радикалізму, дотримуючись псевдотолерантності. Вони все ще живуть за принципом: «Лишь бы не было войны», не розуміючи, що тотальна війна на знищення їх як нації, як держави триває вже сьогодні. Переконаний, що за цим зручним гаслом — бути толерантним і доброзичливим до всього світу (ба навіть до тих, хто цього не вартий), ховається банальна байдужість, безпринципність, злочинне примиренство. Небажання, врешті-решт, зрозуміти, що лише в радикальний спосіб Україна може досягти омріяних європейських цінностей, демократії, свободи і побудувати країну на цих принципах (досвід Грузії перед очима). Летагрійний сон українського суспільства на хуторі Байдужості до власної долі та долі своїх дітей, на жаль, триває...
Тож українська журналістика сьогодні як четверта влада, мов той франківський сторожовий пес, просто зобов’язана гавкати на владу, боляче хапати за її та наші литки, щоб нинішній сон українського суспільства не породив чудовиська. Адже влада успішно робить для цього все, цинічно проголошуючи псевдостабільність і зростання добробуту. Роль сучасної журналістики тільки вкотре підкреслює відповідальність її перед суспільством, визначну роль у демократичних перетвореннях України.
