Львів’яни мають талант радіти життю
І це підтвердили всі мої респонденти. Зауважте: попри те, що в країні вирують політичні пристрасті, жоден із опитаних не згадав ні про склад уряду, ні про одіозного Табачника, ні про щось інше, бодай якимсь боком дотичне до владних коридорів. Натомість залюбки говорили про духовні цінності, високе мистецтво, хвалилися дітьми, журилися сиротами і згадували старі добрі часи, коли в Галичині активно й, головне, успішно боролися з поганими звичками.
Катерина САДОВА, дружина Львівського міського голови, мама чотирьох синів — Івана, Тадея, Михайла та Йосифа:
— В мене все добре. По-перше, цього року я особливо переживаю піст — це абсолютно для мене не є сумний час. У церкві зараз багато говорять про радість християн, про те, що піст не означає, що маємо бути сумні та похмурі. Що це має бути внутрішньо наповнена радість християнина, тому що чекаємо великого свята Воскресіння. Що маємо любити одне одного, звертатися одне до одного. Що маємо свої нарікання переінакшувати в захоплення. А те, що за вікном сльотава погода... А й добре! В нас нема землетрусу, відтак немає того страху, котрий люди переживають в інших країнах... Зараз по церквах ідуть науки до Великого посту, і, якби мала нагоду, я б залюбки ходила на них кожного дня. А в церкві Різдва Пресвятої Богородиці є мощі Івана Хрестителя. Хіба це не прекрасно? І ще мали гарне свято — нам принесли чудотворну статуетку Матері Божого Провидіння, яку серед викинутих речей у місті Буенос-Айресі віднайшов святий Луїджі Оріоне, засновник Згромадження отців оріоністів. Протягом тижня статуетка перебувала у храмі Божого Провидіння, відтак реліквія подорожувала парафією, і ми були серед охочих прийняти її до своєї оселі. Родиною, разом із друзями, молилися до Матері Божої, просили в неї божих ласк. Відчуваємо божу любов, переживаємо ту любов... Зараз час, коли треба йти сповідатися. Звичайно, засмучують наші гріхи, але водночас відчуваєш, що той гріх тобі Бог пробачає і ще більшу любов святого Бога відчуває. І від тієї любові немає місця смутку від буденних прикростей. Потішили мене в останній тиждень й діти. У нас було два дні народження — в Тадейка, якому виповнилося шість рочків, і в Михайлика, якого ми вітали із чотириріччям.
Етела ЧУПРИК, піаністка, заслужена артистка України, лауреат міжнародних конкурсів:
— Разом із директором нашої філармонії та спільно з Польським інститутом та Інститутом Адама Міцкевича ми провели маленький, із чотирьох концертів, фестиваль до 200-річчя Фридеріка Шопена — генія, що існує поза часом. Диригент нашого симфонічного оркестру Роман Ревкович привіз із Польщі Яна Кшиштофа Броя, також у фесті брала участь моя учениця з Національної музичної академії киянка Леся Зайцева. Ми зіграли три сольні концерти, де звучали балади, мазурки, етюди, вальси, сонати, і це дуже важливо, бо твори Шопена — складний іспит для піаніста, на якому він показує себе справжнього. А на наступний день відбувся концерт з оркестром. Шопеніана — Всеукраїнська акція, яка після нашого міста матиме продовження в Чернігові, Києві, Донецьку та Дніпропетровську. Однак для мене важливо, що саме у Львові вона була представлена наймасштабніше. Також надзвичайною подією для мене був VI Молодіжний музичний фестиваль імені композитора Ісидора Вимера «Золота троянда». Я грала у цьому проекті цілий сольний концерт, чим дуже пишаюся. Ісидор Вимер вартий уваги найкращих музикантів, бо у його творах написана правда, і тому вони є дуже цікавими, їх завжди хочеться грати. Щодо особистого життя... Виховую діточок. Тепер їх у мене вже троє, бо старший, Олег, одружився, причому з моєю ученицею, Оксаною, яка теж, як і він, є студенткою Музичної академії. Обоє подають великі надії — сподіваюся, невдовзі вони гідно представлятимуть у світі фортепіанну школу України. Молодший, Володимир, навчається у четвертому класі. Теж дуже перспективний хлопчик, читає гарні книжки, танцює брейк-данс.
Галина ВДОВИЧЕНКО, журналістка, письменниця, переможниця конкурсу «Коронація слова-2009», авторка романів «Пів’яблука» та «Тамдевін»:
— Закінчила третій роман. Це тішить, бо з’явилося хоч трохи вільного часу. Невдовзі братиму участь в акції «Письменник на кухні» — вже знаю, що готуватиму бануш. Також вирішили з Денисенко і Роздобудько зметикувати на трьох... Що? Наразі не буду розшифровувати. Рада, що нарешті батьки виконали мою заповітну мрію — написати про своє дитинство: мама, молодець, списала аж два зошити, і тато взявся за спогади. Я й друзям своїм пропоную: заохотьте батьків написати про дитинство, бо прийде момент, коли пошкодуємо, що цього не зробили... А ще з приємного те, що всі ми, великим родинним гуртом, виїхали в гори, причому цього разу поставили на лижі і племінника, і племінничку. Найменшому нашому лижникові, моєму онукові Мишкові, — чотири рочки, найстаршому, свату, — п’ятдесят шість! Із неприємного... Мене вразили, коли зійшов сніг, наші дороги. Їх влітку ремонтували. І що? Там, де ремонт робили іноземці, — все гаразд. Де ж рук доклали львів’яни — суцільні ями! Це ж наочний доказ нашої безпорадності!!! А ще мене останнім часом шокує проблема «молодь — робота». Своєї справи зараз не почнеш — не ті умови, не той стартовий капітал і жодної підтримки від держави. Ті ж молоді, що знаходять роботу, потрапляють у рабські умови — я би сказала, що це жорстка експлуатація періоду дикого капіталізму. По-перше, це, як правило, сфера обслуговування, а не виробництва. По-друге, робочий день триває щонайменше дванадцять годин, упродовж яких ти не маєш права ані присісти, ані чаю попити. По-третє, платять копійки. Ми кажемо, що вони не вміють працювати! Та вони за такого ставлення ніколи й не навчаться. Більше того, ненавидітимуть роботу!!!
Надія ТРУШ, керівник інформаційного відділу Львівського національного театру опери і балету ім. Соломії Крушельницької:
— Добре, що тепло, що з дахів капає, що весна вже не за горами... Добре, що підростають онуки, що ми здорові, що маємо талант радіти життю, милуватися — чи творами мистецтва, чи природою. Якщо говорити про роботу, то добре, що театр, вступивши у своє 110-річчя, такий збережений і гарний. Добре, що люди йдуть на вистави. Добре, що наших артистів запрошують за кордон, де вони збагачуються враженнями. Добре, що на нашій сцені хочуть виступити співаки, диригенти з різних країн. Пік наших святкувань припадає на жовтень, а нас уже вітають — з Японії , Франції, Білорусі. А щодо поганого... Особисто мене дуже болить, коли побачу по телебаченню, прочитаю в газеті, що в нас є сироти, є дитячі будинки, де малеча чекає-не дочекається мами. А довкола — заможні люди, які витрачають гроші на марноту, на якісь непотрібні шоу, не знають, яку машину собі купити і мало не роги на голови собі виставляють, аби виділитися. Ні, щоб дитиночку взяти чи бодай опіку над нею оформити... Також турбує безробіття, а особливо — серед молоді. І що молодь, найбільше — по селах, спивається. Хіба хтось звертає на це увагу? Колись у Галичині було товариство «Відродження», яке боролося з курінням, з пиятикою... Де все поділося?
