Любов до рідної мови народжується разом з національною гордістю
Пише вам ваша постійна читачка. Вашу газету читаю ось уже два роки. Я поважаю вашу громадянську позицію, і вважаю це видання кращим серед щоденних газет України.
Мені хотілося б розповісти про своє ставлення до української мови. До речі, вашу газету читаю українською, хоча сама — російськомовна. Одного разу мене запитали, а чому ти купуєш український варіант, є ж російський? У своєму листі я спробую відповісти на це запитання.
Я народилася й виросла на півдні України, в промисловому місті, в якому всі традиційно розмовляють російською. За національністю я українка, але рідною мовою для мене завжди була російська. Я люблю цю мову, люблю російську літературу, я думаю російською. Українську мову я не любила і вважала, що ознакою інтелігентності може бути хороша, грамотна російська мова. Мені не подобалися телепрограми українською, мені не хотілося читати книги цією мовою. В тому середовищі, де я жила, більшість людей думала так само.
Відтоді пройшло багато часу. Зараз я живу в Києві.
За цей час Україна стала незалежною, українська мова — державною. Моя дочка вчиться в українській школі, мої друзі говорять українською, а я маю комплекс неповноцінності з приводу її поганого знання.
Зі мною, абсолютно російськомовною, в цьому сенсі сталися серйозні зміни. І ось як.
Пам’ятаю, яке враження справив на мене фільм «Украдене щастя» за повістю Івана Франка. Тоді я вперше почула справжню українську: колоритну і м’яку, яка була так не схожа на суржик, що так часто чуєш на півдні або сході України. Це було відкриття, бо та мова, з «Украденого щастя», була мовою народу, в якого є національна гідність. Потім, багато пізніше, я чула цю мову в Львові, де дивувалася тому особливому українському духу, який зберігся, незважаючи ні на що, який проявляється і в неповторній архітектурі, й у традиціях, що збереглися, і в людях.
Сьогодні, коли я бачу молодих освічених людей, які чудово говорять українською, я думаю, що не так все погано в цій країні — ми держава з історією, традиціями, своєю мовою, а значить — з майбутнім.
Пізніше в мене з’явилася подруга — розумна, сучасна, цікава молода жінка, яка також чудово говорить українською. Це органічно поєднується зі стильним одягом, твердим характером і серйозною роботою. Це — сьогодення. Коли я збагнула це, то я зрозуміла, чому я не любила українську мову раніше. Не можна було любити мову резервацій, але не можна не любити і не поважати своєї держави. Хоч поки вона ще й не зовсім моя. У вашій газеті я якось прочитала, що проблема мови в Україні — проблема соціального статусу її носіїв. Але якби ми могли пишатися своїми технологіями, відкриттями, наукою, досягненнями зовнішньої політики та економіки, то ми пишалися б і своєю мовою.
Коли в нас з’являться нові національні герої, які зросли з нашого з вами часу і піднімуть нашу державу та нас у своїх же очах, — тоді ми перестанемо чіплятися за свою російську, яка повільно поступиться місцем мові цієї іншої країни — сильної України, в якій ми хочемо жити.
Телефони для зворотного зв’язку з читачами: 414-91-26, Наталя ЛІГАЧОВА, Ганна ШЕРМАН,414-98-20, Олег ІВАНЦОВ
№239 11.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
