Малоросійськість — як перехідний етап
«Ця російська буде російською з погляду Людмили Путіної, яка сказала: де закінчується російська мова, там закінчується Росія? Чи це буде та російська, яка символізуватиме нашу культурну різноманітність й об’єднуватиме навколо ідеї України?» — Лариса Івшина, «Як «зшивати» країну?», «День», 8 червня 2006 р.
Стверджуватиму крамольне: ми, українці, мусимо реанімувати ідею малоросійськості. Для тих громадян України, котрі поки що ну ніяк не можуть визнати себе українцями.
Свого часу, коли давня, києво-руська Малоросія все більше й більше розчинялась у Великоросії (як казав гетьман Мазепа в «Історії Русів»: «Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло»), наша національна ідентичність була врятована Шевченковим творенням українськості. Тепер, після вдалого здійснення (sic!) українського національного проекту, можна не боятися запропонувати українським росіянам малоросійськість — як перехідний етап на шляху до набуття українськості.
Але я хочу запитати своїх російськомовних компатріотів: чи спроможні вони своєю мовою освідчитись у коханні до своєї Батьківщини? Як це робили наші славетні предки-малороси?
«Глаза ее смотрят небесной эмалью, И зелень одежды в рубинах горит, И поясом синим, как сизою сталью, Красавицы стан перевит... И эта чудесная дева — не тайна: Я высказать душу готов: Красавица эта — родная Украйна, Ей все — моя песнь и любовь!» (Євген Гребінка, «Признание»).
Коли на новозаснованому святі російської мови у Харкові чи Донецьку декламуватимуть такі вірші — під тризубом та синьо-жовтим національним прапором — я повірю, що російська мова може об’єднувати навколо національної ідеї.
