«Мене прийняло це місто...»

Традиційно осінні розмови вінничан у транспорті стосувалися здебільшого врожаю та ціни на овочі і фрукти. Та цьогорічна осінь перейняла естафету неприємних новин від літа. Й усі розмови нині присвячені одній темі — війні. Причому розповідають пасажири про останні події чи чутки не так, щоб чула кондуктор в іншому кутку салону, а пошепки, боячись накликати чергову біду. Душа болить у кожного за те, що вже сталося, за те, що відбувається зараз, і найпекучіше, яку ціну доведеться ще заплатити. Але більшість вінничан переконані: прогнати лихо з української хати під силу єдиній і згуртованій українській громаді.

Віталій ГАНДЗЮК, доцент кафедри журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Коцюбинського:

— Україна в жалобі. Щодня ми схиляємо голови і вшановуємо пам’ять героїв, які віддали своє життя за нашу державу. Але революції мають таку природу: вони тягнуть за собою непередбачені і неконтрольовані дії, а потім і наслідки. Це по суті руйнівна сила, коли в страшний вир потрапляє все і всі. Так трапилося й у нашій державі. Мирна студентська акції переросла у широкомасштабні воєнні баталії. Оцінку цим подіям дадуть історики, ми ж щодня підраховуємо ціну своєї незалежності. І, як на мене, заплатили вже забагато. Але надія на краще залишається. Сподіваюся на успішне втілення реформ, які представив Президент, на економічну стабільність і європейське майбутнє наших дітей.

Дмитро МИРА, голова Вінницької молодіжної ради:

— Зважаючи на нинішні події, пригадати щось хороше складно. Хоча, минулого року молодіжна рада відновила свою діяльність, ми втілили у життя багато цікавих проектів. Я особисто виграв у конкурсі «Молода людина року». Позитив бачу і в тому, що нині ми активно допомагаємо нашим бійцям, які стоять на передовій. Так, нещодавно у рамках акції «Молодь допомагає бійцям АТО» закупили комплекти теплої білизни, шкарпетки, майки, рукавиці. Зараз вантаж готуємо на Маріуполь. Шкода хлопців, яких відправляють непідготовленими на війну. Вони гинуть там через недосвідченість, непрофесіоналізм, навіть банальну необачність.

Світлана ДУБИНА, громадський активіст:

— Приємного небагато, бо війна постукала у двері не лише на Донбасі, а й у домівку кожного українця. Вона змінила наше життя, вплинула на професійну діяльність. Під «парасолькою війни» довелося відмовитися від кількох амбітних проектів, але разом з тим вдалося виграти ті, про які давно мріяли. Це соціальні програми, орієнтовані на людей різного віку, стосуються вони правової тематики, ґендерної рівності, репродуктивного здоров’я. До речі, саме остання тема нині стає дедалі актуальнішою, адже з війни повертаються нездорові чоловіки (з ампутованим кінцівками), а жінка, яка перенесла стрес (а ми живемо у стресі майже рік) не завжди може завагітніти без проблем. Тобто ми намагаємося навіть у воєнний період вести просвітницьку роботу. Єдине, що бентежить, це поява великої кількості громадських організацій, які утворилися під час або одразу після Майдану. Деякі з них, можна сказати, просто «поспливали» і їхня активність насторожує.

Анастасія КОРЖ, учениця 10-А класу гуманітарної гімназії №1:

— Улітку я переїхала до Вінниці з Луганська. Зараз моє рідне місто напівзруйноване, і мені боляче від цього. Я ніколи не думала, що таке може статися з моєю країною. Неоголошена війна зруйнувала все, що будувалося роками, в одну мить. Страшно визнавати, що твоя рідна земля потопає у крові та людській жорстокості. Але життя продовжується. Нині я вінничанка, і дуже рада, що переїхала у це затишне місто. Мене щиро прийняли у школі. Підтримують учителі, вже знайшла друзів.

Із огляду на події, які відбуваються, я переконана, що наша перемога можлива тоді, коли проти агресора об’єднаються всі українці, зокрема й ті, які живуть на Донбасі. Я приємно вражена згуртованістю і щирістю вінничан, вони допомагають усім чим можуть — хтось приймає таких, як я, хтось працює волонтером, хтось віддає всі заощадження на підтримку армії, а хтось — помирає за те, щоб ми жили у мирній державі.

Федір ПАНЧУК, директор Вінницького літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського, художник:

— Коли у твоїй країні відбуваються події, на які ти не можеш вплинути, на полотнах з’являються звичайні квіти. Згадайте, як радянські художники, боячись висловити свої думки вголос, малювали пейзажі, натюрморти або ж портрети відомих історичних постатей (та й то тільки тих, яких дозволяли). Нині спостерігається подібна тенденція. Хоча цензури як такої немає, але люди мистецтва починають малювати квіти. Це може бути пов’язано з тим, що художники прагнуть вберегти, зафіксувати красу цього світу. Або ж вони відчувають душевну пустку і нічого не тішить їхнє око, як дари природи. З іншого боку, мушу визнати, що саме ці картини найкраще продаються, а художники також люди, які прагнуть заробляти на життя.

Щоб описати почуття вінничан, не треба вигадувати велосипед, достатньо піти на ринок і, як кажуть, «картина маслом». Тут тобі і бабця, яка не може придбати шматок м’яса і «міняйло» з купою доларів. Так ми живемо, і це не може не турбувати.

Із приємного — лише особисте. Дізнавшись про війну в Україні, мій син, який 12 років мешкав з родиною в Італії, повернувся на Батьківщину. Тепер я щодня бачу своїх внуків. Записав їх на різні гуртки, а вдома — навчаю малювати.

Світлана МУСІЙЧУК, директор Вінницького Палацу дітей і юнацтва імені Л. Ратушної:

— 2014-й, напевно, найважчий рік Незалежної України. Ми, можливо, не відчуваємо всього жаху війни, але тривожність не покидає душу. Це спонукає, особисто мене, з додатковою турботою піклуватися про сім’ю, про заклад, яким я керую. З’явилися нові цінності, усвідомлення, сильнішою стала відповідальність. Біда — об’єднує, але цю виразку на тілі України треба вирізати, лікувати, перебинтовувати. І тільки разом ми зуміємо все це подолати. Попри всі негаразди, перипетії, трагедії, ми, українці, продовжуємо вірити у краще. Я вважаю, що головною нашою перемогою є те, що нашу державу визнали частиною Європи. Нові реформи, методики, програми — все це має втілюватися у життя для того, щоб держава і суспільство розвивалися. Це стосується й освіти, бо якою буде освіта сьогодні, таким наше майбутнє — завтра. Ми на правильному шляху і маємо рухатися назустріч прогресивним змінам, бо дуже не хочеться повертатися у минуле.