«Мені досить лише її книжок»

Дорога редакціє газети «День»!

Дуже вдячна вам за газету. Ой як вона потрібна людям!

Вам пише (бачу по авторах) тільки «вчений народ», але прийміть і мої п’ять.

Уже минуло 20 днів від дня зустрічі з Ліною Костенко в Харкові, а біль пекучий стоїть над душею досі. Нікого звинувачувати, але ж від того біль тільки сильнішає.

Мені сказали, що оголошення висять по Харкову: «Вхід вільний». По запрошення я не поїхала, та й не знаю, у кого і де його просити. А приїхали з сестрою задовго до відкриття заходу й чекали біля парадного. Людей море, і не всі мали при собі запрошення. Не буду описувати подробиці нашої селянської скромності. Ми туди не потрапили. Телевізора надворі не було. Даремно витратилася на дорогу, даремно просила пробачення у своїх свиней, телички, що залишу їх увечері голодними. А біль відчула після того, як підійшли до нас, таких, що залишилися без запрошення, дві бабці, мої ровесниці, й запитують:

— Что здесь будет?

— А як ви йдете і не знаєте. що буде?

— Так у запрошенні не написано.

— А кто она такая? (Ліна Костенко)

Шок.

— Хто вам давав запрошення? Якщо вам нецікаво, продайте нам.

— Да уже пришли, так посмотрим.

А запрошення давала Партія регіонів. До чого тут Регіони? І кому давали?

Продовжую далі. Газету «День» я передплачую три роки. Раніше не знала. А коли почала втрачати слух, то зондувала пресу. Випишу три газети на місяць, на другий ще три і так далі. Медицина, як завжди, надії не залишила. «Старість не лікується. Це у вас вікове».

Та на сьогодні в нас на п’ять тисяч людей газету «День» передплачують хіба що троє. Це вже моя робота. А пошта чому не виконує своєї роботи? Дуже мало. За Януковича бігали всі поштовики, сільрада, педагоги, медицина, а за газету замовити слово нікому. Запитую в листоноші: «Скільки газет «День» передплачують на нашій пошті?» — «Ніна Іванівна, ви і ще якийсь дурень із Червоного». Як вам така відповідь? Звідки ж людям знати, як нікому розказати. Ніна Іванівна — заслужена вчителька і моя сусідка. Вона мені колись давно подарувала «Марусю Чурай». Це було перше знайомство з Ліною Василівною. Нас же в селі не дуже тішать добірками книжок. А в Червоному — то моя сестра.

Коли прочитала адресу продажу книжок у вашій газеті, то одразу ж поїхала в Харків і придбала собі й Ніні Іванівні «Записки...», вибрані твори і ще декілька книжок. Я з «Марусею Чурай» бігала і на тракторну бригаду, і на тік, і на ферму, і в бухгалтерію. Всіх благала: «Читайте, це наша рідна Маруся».

Дуже люблю рубрику «Історія та «Я», взагалі ж, люди повинні знати свою історію. Дякую вам за це.

Ви, мабуть, гадаєте собі: «Якого біса глухій бабі робити на зустрічі з Ліною Василівною?» Не знаю. Чи щось би почула, чи щось би побачила, а до землі вклонилася б. Не стояла б із книжкою. Слів бракує пояснити, але мені досить її книжок.

Будь ласка, випускайте більше «Екстракт +200», щоб я змогла купити. У ньому вміщено все те, що не мала змоги читати 12 років. Шкода. Маю надію, що надолужу втрачене. Ще раз дякую.