Меридіан відліку нашої значимості

Гринвіч — це один із численних зелених районів Лондона. Тут знаходиться величезний парк-заповідник, що вміщує в себе розлогі зелені галявини та дикий, збережений у первозданній красі ліс.

Із будь-якого місця парку ви можете пройти розлогими зеленими луками, повз спеціально відведені охайні майданчики для традиційної англійської гри крикет, угору, туди, де на високому округлому пагорбі розміщена Королівська Обсерваторія.

Тут, зовсім поруч від одного із діючих королівських палаців, через будівлю Королівської Обсерваторії проходить нульовий меридіан, тобто меридіан початкового відліку довготи і часових поясів. 360 о поділити на 15 о — виходить 24 часових пояси на всій планеті. Гринвіч — це нульовий меридіан, і він єдиний на планеті. Гринвіч-меридіан проведений саме через Лондон, через східну частину міста. Британці і цим вшанували свою столицю та Батьківщину, і тепер усі народи світу на всіх географічних картах користуються відліком довготи й часу від Гринвіцького меридіану.

Усе у світі відносне. Початковий меридіан можна провести і через Маріїнський палац у Києві. Якщо це дозволить Україні миттєво позбавитися відчуття провінційності, то це варто зробити. (Провінційний — той, що відноситься, або належить до окраїни, тобто провінції). При цьому різниця в часі збережеться такою ж: між Лондоном і Києвом — дві години, між Нью-Йорком і Києвом — сім годин і т.д., бо все у світі розглядається відносно умовно прийнятих точок відліку.

Акцентувати власну державну значимість для себе треба спочатку у Києві. Київ ні для кого не може бути окраїною, тобто провінцією. (Провінція — частина імперії або держави, спеціально виділена з метою управління з центру). Київ і для Москви не провінція, не окраїна. Київ — це Київ, і Україна — це Україна, і вони в центрі всіх центрів, в які ми себе захочемо самі ж поставити.

Доки не відбудеться усвідомлення того, що центр є там, де ми самі його собі закцентуємо, нам не позбутися власного відчуття провінційності. Відлік значимості України розпочинається спочатку у нашій самосвідомості, і тільки потім продовжується у дієвих вчинках самореалізації. І ніякі матеріальні цінності не мають вирішального значення в самоконстатації самих себе як державотворчого народу. Усе залежить від рівня значимості й самоповаги (значимість — міра важливості, усвідомлення своєї гідності).

Без особистої індивідуальної значимості кожного не може бути національної, а отже, і державної значимості. Особиста й державна значимість є взаємопов’язаними, взаємоспонукаючими, взаємопроникними. Індивідуальна значимість ґрунтується на знаннях історії, культури, народних традицій, національної мови, певного рівня професійних знань і навичок.

Свою значимість потрібно піднімати. При визнаній значимості з’являється повага і дружба. Бути значимим — це значить бути пошанованим. Шановані є значимими, тобто важливими, бо в них є висока потреба. По-справжньому значимою людина може бути в значимій державі там, де гідно оцінюються, поважаються її потреби і реалізуються її права. Отже, якщо ми хочемо бути значимою, важливою, впливовою державою — треба позбутись індивідуального й національного провінціалізму. (Провінціалізм — це прояв вузькості інтересів з обмежено- зашореним мисленням. Проявляється в грубих і спрощених звичках та манерах поведінки, а також у примітивній мові).

Для того, щоб вилікуватися від провінціалізму, необхідно знати причини, які призвели до цього. Історично обумовленими і об’єктивними причинами провінціалізму в Україні є:

1) тривале перебування України за межею реального впливу з Європи і світу в цілому. Кілька поколінь українців практично не могли виїжджати, мандрувати, навчатись у вузах Відня, Парижа, Лондона, Варшави, Берліна та інших, не знали іноземних мов. Спотворено сприймали і Захід, і Схід. Україна перебувала в антиприродньому стані живої, але замкнутої системи;

2) відсутність власної держави спричиняла викривлене відчуття духовної та матеріальної залежності від інших держав. Зокрема, від Росії, яка насправді є на кілька століть молодшою «дитиною» нашої ж прадержави Київська Русь;

3) столiттями українські покоління за поколіннями виховувались із применшеним розумінням значимості впливу України на світ. Котляревський, Шевченко, Франко, Грушевський та багато-багато інших особистостей терпляче втримують це небо національної самовизначеності, самоконстатації в умах українців.

І ми є… Це є найбільш доказовим у нашій непереборній жадобі до життя. Проте нам так не вистачає особистого досвіду бути значимо-величними, поважними для всіх, і в першу чергу — для себе самих. Поважати себе — це значить знати свій родовід, знати свою історію, дотримуватися певних традицій, володіти своєю мовою, нести свої культурні надбання до інших народів. І поважатимуть нас інші народи, коли ми свою самобутність нестимемо з усвідомленою гідністю. (Гідність — стан величі думки, вигляду, поведінки). І будемо ми тим більш поважними, чим більш значимими — сповненими власної гідності спочатку в себе вдома — в Україні, а далі вже і в світі загалом.

«Риба псується з голови», — говорить народна мудрість. У державі головою є її уряд та парламент.

Верховна Рада в Україні, Кабінет Міністрів, окрім виконання своїх головних — законодавчої та виконавчої — функцій, є дорослою школою парламентаріїв та урядовців з практично необмеженими можливостями самореалізації.

Загалом парламентарі України та урядовці — перше покоління відносно вільно мандруючих світом українських громадян із безпосередніми можливостями аналізу іноземного досвіду та можливістю вироблення власної української стратегії й тактики побудови держави. І вони закономірно тільки вчаться бути розкріпаченими у думках та вчинках, вчаться бути багатими. Витрачання грошей — це також поетапний процес. Не все відразу. Поступово приходить розуміння того, куди вкладати гроші, де і чому навчати дітей, потреба доброчинності.

Прекрасна нагода, але і за 10 років вони просто не встигли вичавити з мислення та поведінки почувань применшеної значимості — своєї особистої та державної. Так, почуття провінційності, на превеликий жаль, і далі притаманне Україні на міжнародному рівні. Знання іноземної мови у делегованих парламентарів, урядовців зазвичай посереднє, освіта — вища, але ще закомплексовано-радянська, і більшість — із пролетарсько-селянського роду і генетично далеко не княжого родоводу з глибокими традиціями ведення переговорів з іноземними послами. Звідки ж у них візьметься гідна свободолюбна королівська постава на міжнародних переговорах? Усі нещастя спричинені якимись незнаннями. А вони ще вчора в більшості своїй були виключно російськомовними, вони ще не встигли вивчити історію України, вони іще не встигли збагнути, що за культурологічне багатство їм дісталось у спадок від предків, вони не встигли відчути «шкірою», якою ціною Україна вже століттями платить за свою державність. І що все це — абсолютно не так просто дісталось Україні 24 серпня 1991 року. А це вони — «нові» багаті та «нові» парламентарі, урядовці — вже сьогодні репрезентують та ще завтра будуть репрезентувати Україну в багатьох сферах на міжнародних рівнях. Ви не чули про них ніякого анекдоту? Отож…

Ідемо в Європу… Європа іде до нас… І головний меридіан відліку нашої української значимості, нашої поважності, нашої усвідомленої гідності, в Україні й поза Україною, проходить саме через Київ.