Мешкаючи в Україні, зневажати українське?

Стежу за дискусією, яка розгорнулася на сторінках газети, про долю мови корінного державоутворюючого етносу України. На кожну публікацію поривався вставити і «свої п’ять». Угамовувався, заспокоювався. Але вчорашня (10.05.2000) передача ТБ каналу «Інтер» змусила подолати несміливість. Г.Маленкович чудовий. Імідж, дикція, аргументація. Все це мені живо нагадало наших військових політпрацівників. Хто служив в армії, той пам’ятає їх. Відпрацьований, добре поставлений голос, безапеляційність аргументації, упевненість в правоті своєї ідеології. Його опонент не має таких переваг. Та й самій російськомовній передачі російськомовного каналу нормальна дискусія, видно, була непотрібна. Тому дозвольте сказати й мені.

Чому Москва проявляє таку турботу про так зване «російськомовне» населення в колишніх республіках СРСР?

Немає мови — немає нації, немає народу. Розривається зв’язок часів, зникає поступово історична пам’ять, втрачається коріння, яке пов’язує народ із землею, її духом, змінюється менталітет. Не можна заспівати козацьку думу російською мовою. Це буде вже сказання, оповідь, але не українська козацька дума. Так без захоплення території захоплюються території. Держава, народ якої втратив свою національну мову на користь мови метрополії, стає чимось на зразок представництва УРСР при ООН — представництво є, а власної політики немає.

«Російськомовні» читають, слухають, дивляться російськомовну продукцію ЗМІ, яка переважно надходить до України з РФ. Отже, формують громадську думку населення України у Москві. І ця думка може не збігатися з національними інтересами нашої держави. Люди, котрі отримують інформацію з російських ЗМІ, менше цікавляться подіями, які відбуваються в Україні, діяльністю українського керівництва, спрямованістю політики держави. Для них більш «рідне» керівництво сусідньої країни. «Російськомовні», при виникненні відповідних проблем, схильні вирішувати їх швидше на користь сусідньої, північної країни, ніж своєї.

Галас навколо «становища російськомовного» населення — засіб політичного тиску на незалежні держави.

Чому набула популярності теза про те, що українська мова має стати пануючою в українській же державі внаслідок вільної конкуренції з російською мовою?

Уявимо на хвилину, що хтось потрапив у полон. Рабовласник тримає бранця в темній сирій ямі, годує тричі на тиждень, постійно б’є, знущається. Потім приходить вищий арбітр, Г.Малинкович, і вирішує, що для відновлення справедливості хворий, виснажений, голодний бранець, має зустрітися у рукопашному бою зі своїм ситим, здоровим, тренованим рабовласником. Хто переможе, той і правий. Це і буде вища справедливість. Результат бою відомий і без бою. Тому ця теза і проштовхується посилено в державні і не дуже уми. Кому буде вигідним такий бій — зрозуміло.

Не буває великих і нікчемних націй і народів. Усі нації і народи великі. Усі мови, національні культури — великі. Природа не терпить одноманітності. Зростання ентропії («міри одноманітності») веде до смерті Всесвіту. Поширення одноманітності — це смерть усіх культур і смерть людської цивілізації. Захисту і розвитку підлягають усі культури, усі мови незалежно від кількості носіїв цих культур і мов. Ми захищаємо, оберігаємо нічим непримітну комашку, травинку, а мові багатомільйонної нації пропонуємо померти, вважаючи це найвищим проявом прав людини. Єзуїтські принципи. Скільки крові, сліз було пролито на українській землі за право створення своєї держави, за право говорити своєю мовою, розвивати свою культуру, а ми повинні наплювати, забути? Стати «прагматиками», захисниками прав людини Кремля, Вашингтона чи ще когось? Хто нас, «російськомовних» українців, захистить від нерідної мови, культури менталітету?

З великою повагою ставлюся до патріотизму, патріотів будь-якої країни. Чи то Росії, чи Франції, чи Ізраїлю, до будь-яких. Саме на патріотизмі і патріотах тримається будь-яка держава. Тримається і розвивається. Не на «прагматиках», для яких, де гарну пайку дають, там і Батьківщина. У основі будь-якого патріотизму лежить, як не дивно, національна ідея. Жодна країна не досягала хоч ледь помітних успіхів у своєму розвитку без національної ідеї. Більшість людей і не знають, що вони патріоти. Вони люблять свою країну, навіть якщо вона в кризі, переживають за неї, стараються щось робити для неї. Навіть якщо живуть в іншій. Але живучи в іншій країні, нормальна людина поважає культуру цієї країни, мову, традиції, сприяє її процвітанню. Бути патріотом Великої Росії — велика честь. Але бути російським патріотом, мешкаючи на Україні, і при цьому зневажати українців, їхню культуру, ненавидіти їхню мову — це ще більша підлота. Знаючи, яких переслідувань зазнавала мова, культура корінної нації при царизмі і більшовизмі, цивілізована людина сприятиме їхньому відродженню і розвитку, розуміючи, що це на користь країні, в якій вона живе, що це внесок у світову культуру, і що це, зрештою, на користь і його історичній Батьківщині, оскільки зміцнює довіру між народами, взаєморозуміння.

Ірландія була 400 років колонією Англії. Ірландці втратили свою мову. 1949 року Ірландія стала вільною, але до середини 70-х перебувала в економічній кризі. Ірландський уряд почав докладати зусиль до відродження ірландської мови. Люди, і молодь в тому числі, почали цікавитися своїм корінням, мовою. Почалося й зростання економіки. Жодного взаємозв’язку. Жодного?

Від редакції:

Цього листа було написано російською мовою, що ми вважаємо необхідним зазначити, з огляду на позицію автора.