«Міністерство дерусифікації»

Два листи, що пропонуються сьогодні вашій увазі, продовжують полеміку, розпочату публікацією «Відкритого листа» представників інтелігенції на захист російської мови і культури. Відразу відзначимо, що ми не могли залишити поза увагою досить своєрідну манеру дискусії, взяту «на озброєння» Михайлом Белецьким (його лист ми публікуємо без купюр, пропонуючи читачам самим оцінити рівень аргументації, тон полеміки та випади на адресу редакції). По-перше, редакція не «поспішала відмежовуватися від авторів листа», як і від їх опонентів. Нашою метою було чітко визначити предмет дискусії та надати можливість висловити різні погляди. По-друге, не наша провина, що листів на підтримку авторів «Відкритого листа» у нашій пошті просто не було — лист М. Белецького став першим. Тому сентенції з приводу «редакційної політики» (яка, між іншим, єдина в Україні принципово базується на виданні газети трьома мовами — українською, російською й англійською) та «добрих традицій 1930-х» виглядають як мінімум некоректно. Ті «добрі традиції» жодним чином не узгоджуються з принципом редакції надавати шпальти прихильникам протилежних поглядів та ідей. Пропонуємо надалі бажаючим висловитися все ж не грубити редакції та опонентам, а полемізувати з ідеями та принципами, не переходячи «на особистості».

У газеті «День» (№15 ц.р.) було опубліковано відкритого листа, підписаного більше ніж 70-ма представниками інтелігенції, основною ідеєю якого є потреба захисту в Україні російської мови і російської культури. У супроводжуючому дописі редакція погоджується, що проблема є, проте бачить цю проблему інакше: «Вона (проблема) полягає передусім у тому, що «мовне питання» успішно і цинічно використовується політиками і політтехнологами». Редакція поспішає відмежуватися від «шановних експертів» — авторів листа, заявивши про «змішування» в ньому різних проблем і «якесь вже дуже превентивне опонування новій владі». А щоб читач випадково не піддався впливу неправильних ідей, лист супроводжується (в цьому і подальших числах) листами з протилежними думками — про те, що російська мова в Україні захисту не потребує. А один з листів (В. Танчер, «День», № 19) взагалі відроджує жанр політичного обвинувачення: лейтмотивом публічної діяльності кількох вказаних на прізвища авторів, двоє з яких є відомими вченими, названо «завзяте українофобство, несприйняття української незалежності». Вітаю газету «День» і професора Танчера з поверненням до добрих традицій 1930-х років.

Читацьких листів на підтримку основних положень відкритого листа поки на сторінках газети не з’являлося. Чи то прихильників цього погляду немає серед її читачів, чи то редакційна політика газети не дозволяє їх друкувати. Вважаю, якщо редакція погодиться надрукувати мій лист, це зробило б дискусію менш однобічною.

Хочу пояснити, що саме мене турбує в ситуації з російською мовою в Україні.

Спочатку відрекомендуюся. Почну з того, що я без будь-якої симпатії ставлюся до «політичних росіян», тобто тих, кого непокоять інтереси великого євразійського простору і євразійської цивілізації, однаково як і триєдиного російського народу і всього такого, а також їх одвічне протистояння «безбожному Заходу», з урахуванням чого пропонується будувати нашу державу. Я не люблю Російську державу ні в її традиціях, ні, тим паче, — в сучасному стані. А люблю російську мову, російську культуру, російську літературу, люблю Пушкіна і Толстого, Чехова і Булгакова, і хочу, щоб мої діти, онуки і правнуки їх знали, любили і вважали своїми. І право виховувати так дітей і онуків я вважаю своїм невід’ємним цивільним і людським правом, однаково, як правом моїх співгромадян, що зараховують себе до російської культури. І мої претензії до Української держави полягають в тому, що вона руками своїх чиновників намагається позбавити мене цього права.

Я звинувачую Міністерство освіти і науки у створенні перешкод російськомовним громадянам України в отриманні освіти рідною мовою і навіть просто в її вивченні. В одному з листів під час дискусії зазначається, що в російських школах (точніше, в школах з російською мовою викладання) навчається 25% дітей України. Наскільки я знаю, майже всі ці школи розташовано в регіонах півдня і сходу, яких поки не торкнулася політика дерусифікації. А в західному регіоні російські школи практично ліквідовано, на межі ліквідації вони перебувають і в центральному. У ряді областей взагалі не залишилося російських шкіл. (У тому числі, за моїми даними, і в Київській області — якщо я помиляюся, нехай мене поправлять.) У напівросійськомовному Києві їх залишилося менше десятка. І все це аж ніяк не тому, що батьки так прагнуть дати дітям освіту державною мовою — їх просто ніхто не питає. Класи в російських школах переповнені, і батьки возять до них дітей через півміста. Але цього замало. В україномовних школах російська мова суцільно зводиться на рівень факультативу, на вивчення її відводяться лічені години. Про вивчення російської літератури (в курсі зарубіжної) годі й говорити. Політика дискримінації російськомовних здійснюється Міністерством освіти з перших днів незалежної України і по сьогоднішній день.

У коментарі В. Корсакова в ході дискусії («День», № 15) питання ставиться дещо дивно: «Згідно з Конституцією і законами, всі російськомовні мають право навчати своїх дітей рідною мовою. Тільки частина населення України цим правом не завжди користується». Така постановка питання нагадує старий анекдот: «Чи маю я право ...? — Так, маєте. — Ні, ви мене не дослухали. Чи Можу я ...? — Ні, не можете». Яка користь в записаних на папері правах, якщо не передбачено жодних шляхів їх реалізації? Потрібен закон, який забезпечував би гарантії реалізації мовних прав. Про це, зокрема, і йшлося у відкритому листі. До речі, відмінний варіант навчального плану запропоновано лабораторією пана Корсакова, але за нинішніх умов цей план так і вкриється порохом на міністерському столі.

На завершення хочу звернути увагу на одну начебто термінологічну деталь. В Україні під час будь-якого обговорення мовних проблем постійно використовується термін «мови національних меншин». Термін, невідомий у Європі (куди начебто ми йдемо), — там кажуть «мови меншин»; при цьому в законах (наприклад, у Європейській хартії) маються на увазі мовні меншини. Різниця в термінології відображає різницю у світогляді: українська термінологія співвідносить мову з етнічною групою, а європейська — з особистістю. Українська термінологія мовчазно виходить з того, що право на використання мови має тільки представник відповідної етнічної групи (що нерідко фіксується в законі), а європейська — що вибір мови є невідчужуваним правом особистості. Зазначу, що автори відкритого листа виходять в цьому плані з європейського погляду, на відміну від їх опонентів.

У дискусіях такого роду мене завжди вражає одне — глухота опонентів захисту російської мови. Одна сторона дискусії викладає реальні проблеми людей, своїх співгромадян, а інша, відповідаючи, навіть не згадує про них, наводячи доводи в абсолютно іншій площині: порушуються права української мови, нею розмовляють мало, пишуть мало, це загрожує національній безпеці. Я згоден, потрібно домагатися розширення сфери функціонування української мови. І треба обговорювати це, але це інша проблема. Але навіщо закривати для цього російськомовні школи?

Отож своїх майбутніх опонентів я хочу уклінно просити: будь ласка, не забудьте висловити своє ставлення до головних питань, порушених у моєму листі. Чи вважаєте ви нормальною ситуацію, коли російськомовні громадяни України, що мешкають в населеному пункті з помітним російськомовним населенням (мова не йде, скажімо, про село на заході або в центрі), позбавлені можливості навчати дітей рідною мовою? Чи потрібно в таких населених пунктах формувати російськомовні школи і класи, зважаючи на побажання батьків, чи мова освіти має встановлюватися чиновниками Міносвіти з якихсь інших міркувань? Чи потрібно законодавчо закріпити право батьків при певних умовах вибирати мову освіти?

«Мовне» прикриття

Можливо, дехто з осіб, які підписали «Відкритого листа» («День», №15 від 29.01.2005) щиро вірять, що мовна проблема в Україні полягає виключно в дискримінації (за їхніми словами) російської мови. Але швидше за все це не так, оскільки Володимир Малинкович визнає, що «протягом тривалого часу українську мову притискували (? — А.Ц. ), рівень української культури був досить провінційним — не через відсутності талантів, а в силу обставин (? — А.Ц. )». Доречно нагадати В. Малинковичу, що за невиразними «притискували» та «в силу обставин» стоять сотні років цілеспрямованого лінгвіциду, етноциду, воєн та голодоморів, реалізованих Російською імперією в усіх її іпостасях відносно українського народу та його мови. Тому, якщо авторами висловлені саме ці обставини вихідними, то одразу пропадає весь пафос відкритого листа і стає очевидною його штучність. А говорити треба в першу чергу про те, що український народ має абсолютне, беззастережне право на відновлення та розвиток своєї мови та культури у своїй країні, про те, що так званим «російськомовним» українцям необхідно надати можливість повернутися до лона рідної мови батьків.

Ігноруючи багатовікову трагічну передісторію, речники однобокої демократії пропонують зафіксувати нинішній «статус-кво» зі штучно виведеною категорією «русскоязычное население» неподільним пануванням російської мови в інформаційній сфері, в книговидавництві та книготоргівлі, у вищій школі та державному апараті. Врешті-решт пропонується визнати російську мову другою державною. Дійсно, недаремно ж Російська імперія стільки докладала зусиль!

Події в південних і східних регіонах України, пов’язані з останніми виборами президента, однозначно свідчать про те, що агресивна зацікавленість Росії в українських справах набуває витончених та добре скоординованих форм. Та ніхто в Росії цього і не приховує. Достатньо познайомитись із аналітичним оглядом російських видань із питань геополітики («Європейський вибір України і російська рулетка», «Дзеркало тижня», №51 від 18.12.2004 р.). Чи не тут корені сепаратизму, що вибухнув на Сході та на Півдні України під час виборів президента України? Нема ніяких сумнівів, що вогонь сепаратизму будуть роздмухувати по висхідній і під час виборчої кампанії 2006 року. Можна також бути впевненими, що в черзі за щедрим фінансуванням цієї «операції» вже давно штовхаються різні «блоки» та «союзи», створені за етнічним принципом.

В світлі минулих виборів президента України надзвичайно цікавою є думка добре відомого Костянтина Затуліна: «Росії зовсім не потрібен сильний український президент, сильна Україна, наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була потужною державою, з якою рахувались би. Росії також зовсім не потрібен сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України» («Независимая газета», 2001 р., 25 квітня). Вибори, що тільки-но минули, показали, що це не пусті слова, але, як кажуть, — «обломилось!» Будемо сподіватись, що назавжди.

Від часів бурхливої месіансько-шовіністичної діяльності російських панславістів та слов’янофілів і до наших днів, як бачимо, імперське мислення в Росії залишається непохитним. Тому тільки євроінтеграція України, вступ її до НАТО можуть бути реальною гарантією незалежності та розвитку.

Київський Майдан започаткував процес народження нової української нації, де кожний етнос, що проживає в Україні, буде мати можливість вільного розвитку своєї мови та культури без посягань на статус державної мови, якою є й повинна бути — українська. Якщо заблокувати зовнішні «братні» впливи, то в умовах вільного розвитку всіх етносів і стійкого економічного зростання мовне питання вирішиться саме по собі.