Містер, який скоріше кореш, аніж месьє
Вперше у «справжнє», або як тепер заведено говорити, «далеке» зарубіжжя мені довелося потрапити навесні 1993-го. Через те, що корпоративну газету вирішили закрити «з причини погіршення фінансового становища нашої фірми», керівник дав нам «пряника», тобто нас, журналістів, послав. Дякуємо, що не дуже далеко — усього лише до Стамбула. До якого з Ялти менше доби ходу на теплоході. Творчий колектив редакції мав супроводжувати групу «човників». Ми були, як вантажники...
Один день у Стамбулі видався абсолютно вільним. Витратити час ми вирішили з користю для професійного зростання — пішли знайомитися з реаліями Сходу, капіталізму, ринкової економіки, багатомільйонного міста, перехрестя цивілізацій тощо. Як кажуть, усе в одному флаконі.
Найбільш яскраве враження залишилося від капіталізму. Який у наших очах втілював «Мак-Дональдс». П’ять доларів із людини за не дуже смачний і ще менш ситний гамбургер, жменю картоплі «соломкою» і склянку кока-коли примусили в нещодавньому минулому радянських і партійних журналістів пригадати газетний штамп «звірячий оскал імперіалізму»: у ті роки військово-морський офіцер у Севастополі отримував зарплату, еквівалентну двадцяти доларам. Цивільні — і того менше.
Химерно звивиста старовинна (точнісінько, як у «Діамантовій руці»!) вуличка вивела нас до крамнички. Біля входу в напівпідвальний «шоп» стояв здоровань років тридцяти. Спершу ми його прийняли за охоронця. Виявилося — закликальник. Посада відкрилася відразу ж після того, як він помітив нашу групу. З гучного заклику (відстань — метрів п’ятдесят!): «Сер, велкам ту...» ми зрозуміли лише те, що нас запрошують до крамниці. Спогади про легкий обід за п’ять доларів і повне безлюддя вулиці змусило нас зобразити на обличчях підкреслену байдужість до заклику. Ще декілька кроків — і ми почули: «Містер! Пліз...» Смисл, зрозуміло, той же, що й у першому варіанті. Наша реакція — така ж.
За секунду до нас долинуло: «Месьє!..» За мить — новий варіант: «Синьйор!»
Скорочення дистанції між нами й закликальником дозволило останньому скоректувати свою поведінку: «Таваріч!» Чергова спроба нав’язати нам контакт переросла в довірче: «Друг!» За три чи чотири кроки до входу в крамницю ми в голосі стамбульця вловили нотки відчаю: «Брат!»
І вже нам у спини, як каменем, полетіло обурення, змішане із здивуванням: «Ну, кореш, ну!!!»
