Мовне відродження потребує надійного тилу

Ще тоді, коли точилися активні суперечки про «мовні» квоти, один просвітянин із чималим досвідом боротьби сказав: «Ми даремно загострили всю свою увагу на цифрах. Вони є важливими, але не вирішальними. Успіх справи залежатиме від того, чи буде забезпечено надійний захист тим «першим ластівкам», які заговорять українською у великих містах сходу. Якщо цього не буде зроблено, то справа захлинеться. Українська мова функціонуватиме на заході, трішки зміцняться її позиції в центрі, але на сході вона не залунає. І залишиться, в кращому разі, мовою чиновництва та шкільного викладання. Залишаться величезні території без мови, про які Кремль ніколи, ні за яких обставин не забуде.  Тому не варто обманювати самих себе: ми або виграємо битву з агресивним, підступним і глибоко ешелонованим «русским миром», забезпечивши захист піонерів мовного відродження, або ж безславно капітулюємо».

Не минуло й місяця, як життя підкинуло черговий доказ правоти просвітянина. Стався прецедент у Дніпрі. У місті, яке нібито зупинило навалу зі сходу й однозначно визначилося на користь України. Але щоб блокувати процес мовного відродження, цілком досить, щоб 5% містян були українофобами. Вдова загиблого бійця, оборонця Донецького аеропорту, волонтер Анна Счасна-Гарус у цьому переконалася. Її побили й образили в магазині тканин і фурнітури на житловому масиві Парус. Побили саме за мову. Інциденту не сталося б, якби на даний момент всі продавці засвоїли перевірену часом і досить толерантну мовну установку. До клієнта першу фразу треба сказати мовою держави чи республіки. Таке я в радянські роки неодноразово спостерігав у Ризі, Таллінні, Вільнюсі... Якщо клієнт не знав латиської чи естонської і відповідав російською, то продавець без проблем переходив на мову міжнаціонального спілкування. І не було жодних проблем. Є й «полегшений» варіант. Перейти на мову лише тоді, коли клієнт україномовний. А до цього спілкуйся російською, скільки влізе.

Може, такий підхід п’ять років тому непросто було реалізувати в українському Севастополі чи в Бахчисараї. Дещо «відрубна» історія і занадто складна мовна конфігурація... Може, й тепер це непросто зробити у прифронтовому Маріуполі чи в Ізмаїлі, що на Одещині. Але в Дніпрі, географічній столиці козацького краю, в місті, яке постійно підживлюється українським населенням із сіл — чому б не спробувати? Тим паче, що містяни твердо визначилися: «ми з Україною». Що ж тут такого революційного? Натомість продавчиня відмовилася не те щоб відповідати українською, а й взагалі... обслуговувати клієнтку. Мало того, витягла за коси вдову «кіборга» з таким чудовим (хоч у роман вставляй) позивним «Сім’янин». Це тому, що в Андрія з Анною було п’ятеро дітей. Троє рідних і двоє синочків прийомних.

Звісно, цей випадок збурив усю Україну. Перш ніж братися за перо, вирішив поспілкуватися з Анною. Розшукати волонтера у воюючій країні не так вже й складно — все ж громадянське суспільство у нас формується прискореними темпами. Переконався, що Анна — цілком адекватна і толерантна людина. І в даній ситуації зовсім не зациклюється на своєму приниженні. Просто хоче бути впевненою в тому, що її дітей у майбутньому подібним чином не ображатимуть за мову. Численні друзі волонтерки живуть в очікуванні майбутнього суду. Пробачити одній людині можна... Головне, щоб велике місто зробило висновки з цього кричущого випадку приниження українки. А разом з Дніпром — і вся Україна.