«Мовні» враження від Одещини

Цього року вперше побував на Дунаї. Назад віз книжку Таміли Кибкало з Ізмаїла з символічною назвою: «Дві мови — два крила». Для авторки, чиє родове коріння походить із Харківщини, така двомовність є закономірною. У жодному разі не засуджую пані Тамілу — навпаки, вважаю, що вона гідна похвали за те, що в умовах зросійщеного Ізмаїла зберегла свій український поетичний космос. Бо дехто, приїхавши на Дунай із Житомирщини чи Поділля, забуває українську за рік.

Але саме ця книжка спонукала замислитися: а чи не слід нам частіше говорити про технології мовного відродження? Бо «дві мови — два крила» — це, на перший погляд, цілком прийнятна формула для південного сходу. Адже коли йдеться про два крила, то щонайменше одне з них є українським. Тим паче, що якби ми не відстояли схід і південь у війні з Росією, то путінська команда начхала б на друге «крило», їм вистачило б і одного. Але ж ми не московити — толерантність у нас у генах. Шануємо мови народів, поряд з якими живемо. А також цінуємо внесок росіян, які воювали за Україну. І тому маємо право на гнучку мовну політику залежно від регіону. На перший погляд, 50% українською — це не так уже й погано. Звісно, в Ізмаїлі, Одесі, Болграді не буде так, як у Львові. І українці ніколи не повторять підходів часів румунської окупації, про яку досі пам’ятають літні люди Придунав’я. І радянський період не повториться, коли представники багатьох національностей Буджака не мали можливості вивчати рідну мову. Але важливо, щоб і український мовний сегмент у містах та селах Бессарабії був помітним, а головне — не загроженим. Чи так воно зараз?

Вразила відсутність мови на вулицях і невелика кількість українськомовних вивісок у місті. Добре, якщо їх набереться 5%; а колись же навіть у Ялті я фіксував 25%. Наприклад, «Реэстрове казацтво». Зрозуміло, які там козаки. І в Білгороді-Дністровському побачив подібне: «Экологично, безпечно та чисто». А ще багато колоритних неукраїнських назв: «Византия», «Венеция», «Французские блинчики», «Армянский лаваш», «Немецкие окна», «Двери Белорусcии» тощо. Важко за таких умов плекати українство.

ОДЕСА ВИКОРИСТОВУЄ СВОЇ ДАВНІ «ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ЛЕКАЛА»

Водночас зазначу, що в самій Одесі ситуація з вивісками краща. Їх там майже 50%, і вони свідчать про намагання влади гармонійно поєднати дві мови. Наприклад, великими літерами написано: «Перукарня», а меншими російською: «Парикмахерские услуги» і деталізується, які саме. Або потрійне: «Меблі/Мир мебели/Меблі», «Взуття/

Мужская обувь/Женская обувь». Чи таке поєднання: «Мийка «Сияние», «Продукты «Мрія». Десь переважає українська, а десь російська. Наприклад: кіоск має назву «Кофе», але поряд встановлена дошка, на якій крейдою виписано меню українською. Тобто є намагання дотримуватися бодай якогось мовного паритету. В інших містах: Донецьку, Луганську (до окупації), Запоріжжі такого не помічав. Там або українська, або російська. Із цього приводу один інтелігентний одесит зробив роз’яснення: місто спирається на свої давні «цивілізаційні лекала». Адже коли Одеса почала активно будуватися, поряд селилися українці, росіяни, євреї, греки, молдавани, болгари... Кажуть, що навіть албанців в Одесі є зо три тисячі. Причому всі свої, буджацькі. Такого етнічного розмаїття немає ніде в Україні, тож мовної толерантності в Одесі більше, ніж було в Севастополі на момент появи «зелених чоловічків». Адже база двох флотів була нашпигована відставними російськими офіцерами. А вони послуговуються іншими «лекалами» — суто імперськими. Там спрацювало, а от шансів нав’язати «русский мир» одеситам значно менше, хоча в Кремлі про це мріють.

ДРУЖБА БРЕХНІ НЕ ПЕРЕДБАЧАЄ

Так би й жити «Придунайській Швейцарії» чи «Перлині біля моря» в мирі і злагоді, подаючи приклад іншим регіонам, але деякі речі насторожують. Передусім це засилля проросійських ЗМІ. Багато місцевих дивляться російське телебачення. А ще в Одесі перестала діяти «Просвіта». Тобто створено не найкращі умови для функціонування другого мовного «крила». І хоча в Одещині довелося спілкуватися з чудовими людьми різних національностей (болгарами, албанцями, росіянами), які прихильно ставляться до української мови, все ж, не полишало відчуття, що тут і мир хиткий, і українська мова загрожена.

Болгарська, румунська, гагаузька, албанська мови тільки тому й вивчаються в школах, що Україна спромоглася на відновлення незалежності. Не було б «критичної» маси української мови, то не було б і самої незалежності. Тривала б русифікація, найімовірніше, деенерівського розливу, бо навіть радянська модель «інтернаціоналізму» була б гальмом для здійснення планів нинішньої кремлівської верхівки. Так що вивчення української та відновлення її в правах — а це не лише вивіски, а й повноголосне звучання в побуті, — є чи не найкращою запорукою миру і стабільності в регіоні. А для цього треба рішучіше боротися з проявами сепаратизму, шовінізму, українофобії й не скупитися на нормальне фінансування проукраїнських ЗМІ. А ще — на подорожі дітей різних національностей по Україні. Будь-які інші хитромудрі способи «гармонізації» міжнаціональних відносин у зросійщених регіонах обійдуться державі значно дорожче.