Може, разом зможемо?
Народилася я, як на мене, уже далекого 1991 року, за п’ять днів до Незалежності. Хто ж тоді знав, що це лише так звана незалежність і що ми залишимося залежними? Як завжди, від усіх і від усього, від себе й інших, від подій і обставин. Але повернімося до мого народження. Отож народилася я у звичайній сім’ї, батьки — студенти (біологи), бабуся — редактор (я пішла її стопами), дідусь — програміст. Вони душі в мені не чули й намагалися зробити моє дитинство щасливим...
...Але я добре пам’ятаю ті голодні 1990-ті, коли, тягнувшись до холодильника, питала: «Що, і сала нема?», коли ми їли в основному лише «мундерку» і маргарин, замість масла. Писала листа тодішньому нашому президентові: «Що діти хочуть конфет, банянь, пірожиних...» і, незважаючи на те, що щось смачненьке я їла дуже рідко, ділилася ним тоді й ділюся дотепер. То чому ж наші можновладці, маючи й так удосталь, обкрадають країну й надалі, а багато дітей — у наші вже начебто не голодні часи — не можуть не те що «банянь» з’їсти, а взагалі не мають що їсти.
У країні криза — так нам пояснюють нестачу продуктів, підвищення цін, невиплату заробітних плат. Тільки одні не перестають купувати надзвичайно дорогі іномарки, а інші ледь зводять кінці з кінцями.
Я стояла й дивилася в вікно, мені було п’ять рочків, а на дорозі в лютий мороз стояли жінки, тоді я ще не знала, що це проститутки, що вони не їдуть, як мені казала бабуся, у Полтаву і що їм не потрібно нести гарячий чай. Тоді я не знала, що мине 15 років, а нічого не зміниться, вони стоять і стоятимуть — ті, яким подобається, і ті, які змушені, бо чимось треба годувати сім’ю, бо наша влада не може «покращити життя вже сьогодні».
Наше сьогодення лякає... Опозиція сидить по тюрмах. Якщо вас тішить, що не вся, то дарма: скоро це виправлять. Свобода слова? Від неї вже нічого не залишилося. Незабаром і наші письменники сидітимуть по тюрмах. Те, що обіцяв Ющенко, потроху втілює Янукович — сидітимуть, тільки не бандити. Україна — уже не Україна, уже майже Росія. Крим на 25 років віддали, «Нафтобаз» ще віддамо. На вулицях, у транспорті, у громадських місцях уже зрідка почуєш рідну мову, вимирає... Вимирає, як колись вимерли мамонти, динозаври... мова, яку берегли наші пращури впродовж століть, мова, за яку боролися, за яку вмирали сотні, тисячі, мільйони... А разом із мовою не стане й народу.
Нація, колись величезна, сильна, могутня, деградує. Молодь спивається, стає наркоманами, мало чим цікавиться. Якщо моє покоління ще бігало на вулиці, читало книжки, то теперішнє покоління — це геймери. Вони їдять за комп’ютерами, роблять за ними уроки і в істериках відриваються від них, щоб поспати. Кого ми ростимо? Хто наше майбутнє?
Я намагаюся не вмикати телевізор і не дивитися новин. Мені соромно за нашого «проффесора». Мало того, що жоден його виступ не обходиться без «ляпів», то тепер ще й наших жінок на весь світ проститутками виставив. А нашого цвіту і так по всіх борделях світу.
Дивує лише те, чому наш народ, такий сильний колись, нині мовчить. А ми живемо що далі, то гірше. По всьому світу — протести, мітинги, революції. І перемога на боці повсталих. Лише ми чомусь терпимо, мучимося, мовчимо, нічого не квапимось змінювати, неначе чекаємо, що хтось це зробить замість нас. Чи нам так подобається? Чи ми вже зневірилися? Чи в нас уже вмер той дух, дух свободи?
Здригаюся щоразу від думки про майбутнє. Що з нами буде? Які ми будемо? Хочеться вірити і понад усе хочеться щось змінити, але що може маленька людина проти цілої системи? А може, разом зможемо?
