Ми — автохтони, а не іммігранти!
Нещодавно у Варшаві, Перемишлі та Львові відбулися урочисті відзначення роковин акції «Вісла», однієї з низки трагічних подій, які чорною тінню лягли на нашій історії.
27 квітня на вечорі-реквіємі у Львівському національному оперному театрі Президент України Віктор Ющенко, підписавши, ранком у Варшаві зі своїм польським колегою Лехом Качиньським спільну заяву із засудженням цієї антигуманної дії комуністичного режиму, сказав: «Сьогодні ми вшановуємо одну з драматичних сторінок української історії. Сьогодні для української нації, яка пам’ятає своє минуле, — день суму та болю. Україна вшановує 60-ту річницю подій, які чорною сторінкою увійшли до буття всього українства. 60 років тому 28 квітня 1947 року о 4 годині ранку розпочалася операція «Вісла» — примусове переселення українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя. Це — спільна велика втрата українського народу, всієї української спільноти. Майже 150 тисяч наших братів і сестер були депортовані, перевезені, розпорошені чужими землями. Тільки тому, що вони були українцями. Ламалося багатовікове життя, нищилася етнічна цілісність українців у Польщі, спалювалися церкви, руйнувалися осередки культури, перекреслювалися долі десятків тисяч людей і родин. У душі людей запало глибоке і тривале відчуття кривди та особистої трагедії».
Підкреслюючи, що минуле однак не може вічно сковувати наші душі, а прощення та глибоке, братнє примирення — це єдиний шлях до нового життя, яке творять український і польський народи сьогодні, Президент нагадав про унікальний дух взаємного культурного проникнення та неповторний характер українсько-польського прикордоння.
«Я згадую сьогодні, — говорив Президент, — про могилу Данила Галицького у Холмі і про родинні поховання класика польської літератури, великого співця України Юліуша Словацького у Кременці. Я згадую Богдана Лепкого, Богдана-Ігоря Антонича. Я згадую геніального майстра наївного живопису Никифора. Ми повинні цінувати і пишатися багатством, яке йде від серця українського народу і промовляє до серця народу польського.
Зі словами підтримки я звертаюся до української діаспори у Польщі і запевняю, що наша держава робитиме все можливе для задоволення ваших національних прав... Я радий, що цього року український поет у Польщі Остап Лапський отримав найвищу національну премію імені Тараса Шевченка... Вітаю це рішення, яке несе символічний знак підтримки українства на польській землі».
Мені, як представникові української громади (не діаспори, адже ми автохтони, а не іммігранти) у Польщі, хотілося б, щоб ці слова почули у всій Україні. Не лише тому, що це моя Батьківщина, але й тому, що Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя (називані інколи загально Закерзонням, опинилися-бо на захід від політичного кордону України, проведеного 1944 р. за так званою лінією Керзона) — це частина українського історично- культурного простору.
У позбавлених політичного суверенітету Народній Польщі та Радянській Україні все це замовчувалося, а українські історичні пам’ятки були нищені — інколи навмисно, інколи, позбавлені своїх природних опікунів, просто руйнувалися часом. Зараз ситуація змінилася, але рівень знання про Закерзоння в Україні досi невеликий, надалі щодо до тутешніх українців часто-густо вживається назва «діаспора». Тому не лише перед організаціями, які гуртують українців, виселених у 1944—1946 роках із Лемківщини, Надсяння та Холмщини і Південного Підляшшя в Україну, але й перед політиками, громадськими діячами, науковцями, вчителями та працівниками ЗМІ постає завдання повернення цих регіонів та їхньої української спадщини в український духовний простір сучасності.
Але Закерзоння в Україні може бути присутнє не лише пасивно — через місця національної пам’яті та історичні чи народознавчі публікації. Українство у Польщі, як на рідних землях, так і в місцях, куди їхніх мешканців переселено у 1947 р., лишається живим і творчим, доказом чого є не лише згаданий Остап Лапський, але й багато інших українських письменників, митців, журналістів, учених і професіоналів. Уже понад півстоліття з’являється тут тижневик «Наше слово», з 2000 р. письменницькою трибуною є «Український літературний провулок», а окрім громадських організацій (Об’єднання українців у Польщі, Союзу українців Підляшшя, Об’єднання лемків) діють товариства українських учителів, лікарів, юристів. Тому не менш важливим є відкриття дороги в загальноукраїнський простір усім тим українцям, які живуть у Польщі й працюють у царині мистецтва, літератури, українознавства або в будь-який інший спосіб можуть внести щось нове і цікаве в життя України.
Умовою цього є, на мою думку, передусім координована діяльність зацікавлених осіб та середовищ в Україні, свого роду культурно-медійний проект, який можна б охрестити іменем великого князя київського Ярослава Мудрого. Адже це він забужанську територію, великою мірою схожу із сьогоднішнім Закерзонням та втрачену внаслідок міжусобної боротьби після смерті Володимира Великого, повернув у політичне тіло землі Руської та заснував над Сяном город Ярослав — так, як зараз потрібне повернення цих земель і проживаючих тут українців у духовний простір України. Постать Ярослава, якого історики назвали «тестем Європи», цікава і в контексті того, що, як сказав Президент Ющенко, «перед Україною і Польщею стоять масштабні і далекосяжні завдання, що покликані об’єднати Європу, надати їй нового політичного, економічного і духовного поштовху, відкрити нову європейську добу. Вже сьогодні нас єднають спільні євроінтеграційні процеси, широкі міждержавні і міжлюдські зв’язки та світлі перемоги, які додають натхнення сьогодні».
Немає зараз жодних перешкод, щоб у так окреслених обрисах українсько-польського майбутнього своє місце знайшли здійснювані у рамках євросоюзних програм та з використанням євросоюзних коштів проекти підтримки української громади у Польщі, опіки над місцями національної пам’яті українців та використання їхнього творчого й інтелектуального потенціалу.
Постать Ярослава Мудрого вагома і тим, що хоч його великокнязівське правління у Києві почалося від збройного конфлікту з польським князем Болеславом Хоробрим, та все ж іще за його життя тодішня Русь-Україна і Польща стали не лише дружніми сусідами, але й зав’язали дуже близькі родинні відносини, адже володарі Києва, Володимира-Волинського та Галича постійно одружувалися з польськими князівнами та видавали у Польщу заміж своїх дочок. За крах цієї «родинної Європи», який стався у XIV ст., довелося згодом дорого платити і українцям, і полякам — як у часи Хмельниччини, так і в першій половині ХХ ст. Але сьогодні час насильства та крові вже позаду, отже і я маю тверде переконання, що майбутнє не за підживлюваною емоціями злопам’ятністю, а за тверезим прагматизмом, який наказує до своїх сусідів застосовувати презумпцію доброзичливості.
Але цей прагматизм зовсім не означає, що пам’ять про спадщину загублена, залишена поза сьогоднішніми кордонами України, так як і поляки піклуються про польські пам’ятки за своїм східним кордоном, що в жодному разі не стає причиною звинувачень у прагненні реваншу чи в територіальних посяганнях. Обидві ж бо сторони мусять прийняти як щось природне, що зараз цей уцілілий з пожеж минулого історично-культурний багаж має стати взаємним вічним депозитом, про який треба дбати як про своє власне духовне багатство. Заради майбутнього, адже лише воно в силі знешкодити негативні флюїди й прогнати найтемніші привиди минулого. Сьогодні це лише думки, але від думки — до слова, а від слова — до діла!
