Ми маємо свій шлях

Народ Української держави жив на своїй території споконвіку, про що свідчать розкопки Трипільської культури та їх дослідження на генетичному рівні.

Праця Михайла Грушевського «Історія України-Руси» підтверджує тисячолітнє існування української нації на своїй території. У збережених писемних джерелах, зокрема в літописах, Україна (українці) згадується, починаючи з XII ст.

Із плином віків Український народ створив свій побут, свою культуру, свою мову — українську.

Українцям як нації довелося подолати героїчний шлях в обстоюванні законного права на власну державність і мову.

Із часу Переяславської ради Богдана Хмельницького(1654 р.) починається повзуча окупація московською державою українських теренів, руйнування її звичаїв, культури, мови.

Український народ активно боровся за свою державність упродовж тисячоліть.

Іван Степанович Мазепа 1708 р. здійснив рішучі дії, спрямовані на звільнення Української (Козацької) держави від загарбників (окупантів), які грубо порушили переяславський договір про співпрацю двох держав.

Проте з 1709 р. розпочалася протиукраїнська війна Московської держави (слов’ян проти слов’ян, як вони себе називають), проти всього українського народу.

Незважаючи на окупацію українських теренів, нація українців гідно плекала потужність відродження своєї держави: зберігала звичаї, культуру, рідну мову.

1917 р. відбулося відродження Держави Україна з її атрибутами: мовою, гербом, прапором, гімном, теренами.

Брест-Литовський мирний договір визначив територію Української держави, до якої належали етнічні землі східної Польщі, величезна частина сучасної Молдови, вся південна Білорусь, частина Курської та Бєлгородської областей, нижній Дон, і 1919 р. Українську державу визнали провідні держави: Німеччина, Угорщина, Туреччина, Болгарія та Австро-Угорщина.

Повторна окупація Української держави розпочалася з тотального нищення її народу, мови, взагалі всього українського. Відтак територію України було зменшено майже вдвічі.

Гідність нації, її сила живе в українському народові, який береже свої традиції, культуру, мову.

Організація Об’єднаних Націй тому і має таку назву, що об’єднує національні держави (нації), а не народи, населення, і створена для задоволення життєвих потреб націй — Держав.

Кожна нація має свою державу з відповідною назвою, її мовою. Китай — китайці, Німеччина — німці, Україна — українці тощо. Коли нам закидають, що є держави з декількома мовами (державними): Швейцарія, Канада і деякі інші, то такі дії слід розцінювати як свідоме вороже втручання в розбудову незалежної молодої держави Україна.

Якщо проаналізувати стан справ у згаданих державах, то виявляється, що Швейцарія — конфедерація, має чотири мови і складається із чотирьох кантонів, у кожному з яких — лише одна мова (німецька, французька, італійська, англійська), і тільки на об’єднавчому рівні вони вивчили всі чотири мови й вільно спілкуються ними.

Якщо взяти Канаду, то відомо, що там є французькомовний Квебек, який постійно розриває державу і прагне до відокремлення. Індія, попри свій колишній статус колонії, запроваджує свою мову. Держава Ізраїль, яка постала на карті світу 1948 р., запровадила мову — іврит, незважаючи на те, що на її територію з’їхалися різномовні народи. Росія, яка має цю назву всього три століття, а шість із половиною століть була відомою світові під назвою Московська держава, є федерацією, проте замість того, щоб використовувати в ужитку всі мови народів об’єднаних республік, вживається лише одна мова — російська, тому що вона об’єднує, зміцнює, цементує державу.

Згідно з Європейською хартією регіональних мов або мов меншин, у державі, в якій проживають народи зі зникаючими мовами, які не мають своєї держави, мови таких народів зобов’язані бути захищені державами, на території яких вони перебувають.

В Українській державі такими мовами є караїмська, кримськотатарська і деякі інші. Такі мови, як польська, російська, німецька, угорська, румунська, словацька, грецька, грузинська, вірменська та інші, вільно використовуються у спілкуванні зазначених етнічних груп населення України і підтримуються відповідними державами. Ці мови груп населення не мають жодного стосунку до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (зникаючих, бездержавних).

Організація Об’єднаних Націй своїм рішенням проголосила, що громадяни держави зобов’язані користуватися державною мовою, а право на свою особисту (етнічну) мову є другорядним і ніхто його не заперечує.

В усіх державах національна мова має належну повагу і шану, і в певної групи населення, якщо, звісно, вони не вороги держави, не виникає бажання руйнувати фундамент держави — її мову.

Без нації немає держави, про що свідчить і Організація Об’єднаних Націй.

Україна є унітарною державою, на відміну від Російської Федерації, де існує тільки одна державна мова.

Українська держава формує свою політику на повазі до всіх мовних груп населення (громадян).

В Україні живуть громадяни понад 27 національних походжень, якими ми пишаємось і поважаємо їхні мову, культуру і звичаї.

Українці польського, російського, білоруського, грецького, болгарського, словацького, угорського, молдавського, румунського, чеського, єврейського, грузинського, азербайджанського, вірменського походження і багатьох інших народностей, які є громадянами України, користуються в Українській державі повагою та пошаною.

Слава Україні та її народу!