«Ми присягали перед Богом боронити Українську державу»

На цвинтарі в Соколівці височить насипана могила. На табличці — імена соколівчан і мешканців навколишніх сіл, котрі загинули в тутешніх лісах. Їх майже 50, але місцеві жителі стверджують, що насправді в кілька разів більше — близько 300.

Серед них — ім’я сотенного УПА Михайла Чикальського, який з кількома своїми побратимами загинув у криївці на Лабачі. Загинув, бо ті, що називали себе патріотами, до криївки привели енкаведистів. Та він не спокусився на їхнє: «Виходь, тобі нічого не буде». Останню кулю зберіг для себе. Загинув, залишивши молоду дружину й маленьку доньку. А через кілька місяців народився син. Пологи були важкими, адже не завжди вдається бути спокійним, коли дізнаєшся про смерть рідної людини. Породілля Текля Чикальська назвала сина Гордієм: таким було перше псевдо її Михайла, яке згодом він змінив на «Батурин». Був сотенним у відділі Карого, а зв’язковою була його дружина Текля — «Квітка».

Текля Іванівна Чикальська родом із Тур’я. Їй — 88 років. І давні хвороби вже даються взнаки, і пам’ять не така чіпка, та душею, серцем і помислами вона з тими, хто виборював вільну державу.

Текля Іванівна була найстаршою в родині. Батько ще за Польщі виїхав на заробітки в Канаду, згодом — у Сполучені Штати Америки, а дівчинка змалку з дідусем і за плугом ходила, й молотила, виконуючи важку чоловічу роботу. Закінчила лише п’ять класів, понад усе любила читати. Як ішла до першого класу, то «Кобзаря» напам’ять знала. І досі вірші Шевченка додають снаги й сили в житті. Працювала в сільській «Просвіті», на стінах — рушники й портрети гетьманів України, Степана Бандери. В її світлиці й зараз стоїть бюст Провідника українського народу, а поряд — тризуб. «А ще, — пригадує Текля Іванівна, — ми в «Просвіті» щонеділі як не концерт проводили, то ставили виставу». Була здібною, тому її й помітили, запрошували на навчання до Львова. Та не склалося. Війна, окупація перекреслили всі сподівання.

Молоде подружжя Чикальських недовго пожило разом, лише кілька років. Михайло пішов в УПА, а Текля стала зв’язковою, передавала відомості до Львова, підтримувала зв’язок з відділом Малинового, долаючи вночі кілька кілометрів. Короткими були їхні зустрічі, а сумними — розставання.

На обійсті в них було дві криївки, в яких переховувалися партизани. Що Чикальським довелося пережити, коли чоловік із побратимами був у одній із них, а в хаті — три десятки солдатів?! На щастя, все обійшлося, бо обшуку не робили й на світанку покинули оселю.

Коли розформували сотню, в Михайла залишилося 12 осіб, а згодом — ще менше. Переховувались у криївці в соколівських лісах. Відтоді й не бачилися молоді. А коли Михайло загинув, то хоча дружину й повідомили про це, але попередили, щоб, не дай Боже, не йшла до криївки. Текля переховувалася в Чехії, а донечка поневірялася по чужих людях, але ніхто їх не видав. Поховали загиблих (а в криївці їх було троє: два сотенних і кущовий) у братській могилі. Хрест поставили вже за часів незалежності. І донині, на схилі літ, Текля Іванівна доглядає за могилою, адже тут спочиває рідна їй людина.

«Михайло загинув за правду. Ми присягали перед Богом боронити Українську державу. Він заподіяв собі смерть, щоб не потрапити катам у руки живим», — схиляється в задумі героїня розповіді.

Важким видалось її подальше життя. Виїхала в Донбас під чужим прізвищем, згодом забрала й дітей, та витримала на чужині лише п’ять років. А потім був Червоноград, усе ж ближче до батьківської землі. І лише тоді, коли вийшла на пенсію, повернулася в рідне Тур’я. А на місці, де була колись криївка, посадила кущ смородини, який донині рясно родить щороку.

Текля Іванівна зцілює молитвою людей, бо має силу від Бога. «Я прошу допомоги в неба — й воно допомагає», — говорить вона. А ще розповіла, що бачить у снах видіння: наша держава буде щасливою.