Над політичним проваллям треба курити люльку миру

Англійський письменник Томас Мор, страчений за відмову присягнути на вірність королю, у свою бутність писав: «Коли держава в убогості, то глава її не господар в країні, а сторож у в’язниці». Його погляди актуальні й сьогодні.

Ми довго й марно стараємося вибратися з убогості й намагаємося знайти той шлях свого розвитку, який би привів до гідного життя. Апофеозом нашого бунтівного шукання кращої долі став революційний Майдан. Історія багато разів демонструвала світу, як пафосно починалися всі революції, що обіцяли людям райське життя, і як трагікомічно закінчувалися вони «пожиранням» своїх же дітей. Треба навчитися читати ці шифри історії. Раю на землі не буває.

На «помаранчевому» Майдані, як у театрі, під музику співали, танцювали, викрикували переможні лозунги... Так під барабанний бій починався перший акт дії. Фінальний акт уже проходив на III з’їзді НСНУ зовсім у іншій атмосфері: під свист і обурені вигуки. Колишні польові командири один за одним стали покидати свою альма-матер. Вона стала на очах розсипатися, як грудка снігу, що скотилася з гори. Коли засліплений феєрверком Майдан святкував перемогу, на подіумі було тісно від її авторів. Сьогодні ж при розборі «польотів» адептів поразки не можна знайти і з собаками.

Одні стверджують, що першопричиною поразки був «паралельний курс» амбіційної «іконоподібної» примадонни, чиї вишукані черевички й розтоптали минулу єдність Майдану. Інші винуватять тих, хто закликав народ: «Не зрадь Майдан», а самі «зрадили».

Усе це нагадує сусідок на межі, які, вичерпавши запас лайок, стали одна перед одною задирати подоли. Бачачи політичне протистояння, яке нагадує бої без правил, народ впадає в депресію, що переростає в сімейні чвари через симпатії та антипатії до своїх фаворитів. Адже кожний вважає себе пророком на своїй кухні.

Вибори показали, якій партії більшість народу віддає перевагу. У парламенті створена коаліційна більшість. Вона сформувала стабільно працюючий уряд. І, навіть якщо це комусь не подобається, вона й повинна писати «сценарій» розвитку країни. А перетягування каната — від лукавого.

Усі дрімучі пасажі відмінити політреформу, відправити у відставку уряд, розпустити головний орган народовладдя — парламент — це анархічні примхи політбанкротів.

Не за своїм бажанням суспільство, що розкололося, дійшло до тієї межі, коли «вождям» краще розкурити люльку миру на краю провалля, чим після молоху протиборства посипати голову попелом.

Сьогодні різні політологи змагаються в «недорікуватості». Для своїх кумирів заготований лавровий вінок, для небажаних — терновий. Одних підносять до лику святих, інших розпинають на хресті. Ідеолог КПРС Громико говорив: «Головна зброя ХХ століття — газети, вони не тільки можуть довести людину до могили, але можуть вбивати її й після смерті». Пригадаємо Кравченка, Кірпу, Гонгадзе — усі вони «газетні» жертви у фінальному результаті.

Газеті «День» випало виконувати миротворчу, консолідуючу місію в суспільстві. Вона славна тим, що допомагає подивитися на події, що відбуваються в країні, не тільки «згори вниз», але й «знизу вгору». Завдяки газеті в післяреволюційні два роки ми наче виросли з дитячих коротких штанців.

Напруження політичної недовіри в Україні сягнуло такої високої відмітки, що коли на Грушевського чхнуть — на Банковій здригаються. Країну охопила манія взаємної підозри опозиції та влади. Сьогодні знову намагаються відродити культ «вождизму», де панує залізобетонна логіка: якщо ти зі мною — обнімаємося й цілуємося, якщо не зі мною — ти ворог і зрадник. Хіба це не стиль авторитаризму? Такими епітетами нагороджують усіх, хто залишає ряди «Нашої України» і БЮТ, або голосує в парламенті за велінням совісті, а не за наказом. Така «нагорода» не обминула й Президента. Колишні його соратники з візантійською підступністю підсовують йому ідею конституційної комісії і референдуму, щоб під виглядом посилення його повноважень підготувати йому нову Голгофу.

Нехай привиди весняного Майдану-2, які бродять у головах радикалів, не затьмарюють їм розум.

Нехай у новому році пристрасті вляжуться, як пісок після бурі в пустелі.

Нехай наш караван після вимушеного «привалу» знову продовжить свій довгий і важкий шлях до заповітної мети.

У новому статусі парламентсько-президентської республіки країна повинна позбутися хронічної сверблячки частої зміни урядів. Щоб не починати кожного разу з чистої сторінки, у країні повинна бути наступність влади, політична стабільність і поступальне зростання в економіці. Що наочно й декларують уряд Януковича та Президента Ющенка. І марні потуги єзуїтського оточення підштовхнути їх до антагонізму. Євроатлантичний курс — їхня стратегічна мета апріорі.

У будь-якій країні опозиція, як безробітний «штрейкбрехер», прагне помінятися з владою місцями. Але владу, як прислугу, звільняють тільки тоді, коли вона погано миє посуд.

Не питаймо ж у своєї «прислуги», що вона нам ще не додала на стіл.

Запитаймо краще кожний себе: чи все ми зробили для України, щоб був у нас на столі екзотичний «десерт»?

Спокій у країні залежить від того, чи зможуть Президент і прем’єр організувати холодний душ на гарячі голови свого оточення.