«Напруження цивілізації»,

П ризнаюсь: я очікував, що вміщені в «Дні», № 79, поруч статті харківського патентознавця В. Бондаренка та львівського професора Й. Лося викличуть реакцію постійних читачів газети та її шанувальників. Так, знаю про відгук киянина Ф. Аксьонова на висловлене професором («День», № 92), але сподівався чогось іншого. Бо проблема вельми поважна. Так би мовити, класична, знана людству, либонь, іще із часів Платона, — проблема вибору.

Згадані статті протилежні за змістом. Пан Бондаренко в найкращих радянських традиціях оспівує «успіхи України» в культурно-духовному та економічному розвитку в її «золоту добу» комуно-соціалізму. («Перший радянський уряд вважається найінтелектуальнішим урядом ХХ століття... З таким багатим урожаєм духовних цінностей, який було зібрано в СРСР у ХХ столітті, не може зрівнятися жодна цивілізація у світі... Уже до кінця передостаннього десятиріччя ХХ ст. Україна стала наближатися до рубежів постіндустріального суспільства», але ось потім, мовляв, «узяли гору регресивні тенденції»). Пан Лось відверто негативно ставиться до комунізму, «матеріалістичного нігілізму», до «набуття вигоди» та «повного знедуховлення модерних суспільств», бо лише такими їх бачить. І жахається. Він стривожений «падінням моралі», «економічними, соціальними та культурними струсами». Для пана Йосипа однаковою мірою і «радянська суперцивілізація», і «ліберальна демократія» є банкрутами, а тому: «Вихід один — вернутися на «круги своя», тобто до свого, одвічного, заповітного, до «органічного» стану...

Якщо В. Бондаренко твердить нам: ось він, «золотий» приклад, «країна легенди», яку ми втратили, то Й. Лось відверто закликає повернутися назад. Десь так на сто чи триста-чотириста років, до буколічної ідилії, якої насправді ніколи не було.

Із паном Йосипом ми трохи знайомі особисто, і вже багато літ, і наш життєвий досвід, либонь, подібний, але я досі й гадки не мав, що мій краянин, львівський інтелігент, ба більше — наставник журналістів — візьметься популяризувати сумнівний афоризм Берка: «Демократія — найпаскудніша річ у світі».

Це, мабуть, винесено назовні з якихось глибин відчаю, розгубленості...

Те, що переживає сьогодні наше суспільство і що є для нас таким болісним, отой кризовий «перехідний стан», філософи давно назвали «напруженням цивілізації». Так чи інакше, але як різні виклики часу його зазнавали і періодично зазнають усі країни та народи. В основі «напруження цивілізації» завжди була неминучість вибору. Вибору між свободою і несвободою, «відкритим» і «закритим» суспільством. Між свободою, умовою якої є відповідальність, гуманізм, віра в людину, її розум, та несвободою, котра цю віру зневажає, унеможливлює людині самостійно реалізувати себе у відповідальності, прирікає її жити з ласки правителів (чи «ідейно-духовних наставників»), за їхнім розумінням моралі та справедливості.

У кризових ситуаціях, наприклад, таких, як наша сьогоднішня, виникають спокуси повернутися до якоїсь міфічної «золотої доби», фактично ж — до авторитарного суспільства, патерналізму. Вибір на користь свободи, демократії та відповідальності, враховуючи властиві кожному звичайні слабкості, недостатню волю, ті ж людські лінощі, які постійно треба переборювати в собі, — цей вибір є нелегким. Він покладає на кожного важкий тягар — «хрест вільної людини», передбачає різні випробування, котрі чигають на дорозі життя, і це є платою за право називатися Людиною, бути нею.

Можна казати гарні слова про те, що «сенсом історії є моральний прогрес», що будь-які реформи даремні і непотрібні, крім реформи моральної, крім морального вдосконалення; можна емоційно балакати про це і знаходити розчулених слухачів. Але якщо для двох третин людності в Україні суттєвою турботою є вирощування картоплі і якщо вони, ці 2/3 співвітчизників, не знають, що таке Інтернет, то, власне, це є ознакою нашої цивілізаційної катастрофи.

Історія свідчить: народи, які не повернулися до «закритого суспільства», а пішли шляхом свободи та відповідальності, нарешті добиваються успіху в різних галузях людської діяльності, в умовах добробуту гуманізують науку, виробництво і бізнес, творять так зване постекономічне суспільство, щоб морально добре почуватися в ньому, жити повноцінним життям — професійним і духовним.

Ну то куди спрямуємо свої помисли, а якщо матимемо снагу, — і практичну діяльність, панове читачі та дискутанти? Quo vadis? Надіюся, що не до «втраченого раю» несвободи, а таки до свободи і відповідальності.