Наша громадянська позиція — це наше одруження
Газета «День» уже багато номерів поспіль пише про Донеччину — і це добре. Із захопленням прочитала репортаж свого земляка — письменника Володимира Лиса — про відвідини цього регіону. Тому не можу не поділитися і своїми спогадами від перебування у цьому краї. Наразі у мене було три зустрічі з Донеччиною: у 2004, 2006 і 2010 роках. І, мабуть, найкращим і найприємнішим результатом моїх поїздок стало заміжжя з типовим «донецьким» хлопцем, щоправда, познайомилися ми на Волині...
Сьогодні в суспільстві знову назрівають радикальні настрої. Політики сваряться між собою, сперечаються на ідеологічні теми. Звичайним українцям це вже так набридло! Не знаю, хто що цими суперечками прикриває, хто заробляє на цьому дивіденди. Однак я знаю реальність, а в ній бачу височезні ціни на все, зростання тарифів на комунальні послуги і збідніння населення. І це характерно для всіх без виключення регіонів України. А особливо приїлося твердження про те, що Схід і Захід знову не разом. Це ж яким треба бути дурнем, щоб після всього пережитого нашою державою так думати!
Переконана, що відмінності є навіть між двома сусідніми селами Волині, а що вже говорити про області, та ще й на такій відстані!.. Тому схожі твердження вже давно не актуальні. Натомість актуальними залишаються теми підготовки до Євро-2012, подолання безробіття і хвороб українців та ряд інших...
БУРЕМНИЙ 2004-Й
2004 року, року бурхливих революційних подій, ми, студенти факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, були на хвилі свободи і рвалися вперед — до боротьби за краще майбуття. Тож рішення поїхати спостерігачами в Маріуполь під час третього туру президентських виборів прийняли з одногрупниками не вагаючись. Тоді було страшно про таке навіть думати — їхати в чужий край «бандитів і совка», батьки взагалі були в розпачі, однак ми поїхали.
На щастя, ніяких трагедій не трапилося, за винятком випадкової згуби мого першого мобільного телефону у таксі, який я довго шукала по всьому місту, але так і не знайшла. Пам’ятаю, шукала вулицю Олімпійську (там стоянка нашого таксиста). Коли запитувала людей про місцезнаходження вулиці, мені відповідали, однак додавали: ми все одно за Януковича. Я не була проти, адже хотілося просто справедливості, торжества правди над всією тодішньою брехнею.
Протягом дня виборів спілкувалися з жителями східного міста. Спостерігачами були цікаві люди: економісти, міліціонери, науковці. Більшість з них уже розуміла, що у виборах переможе Віктор Ющенко, однак дехто казав нам: побачите, через коротенький термін ви в ньому розчаруєтеся, бо питання не в особі президента, питання в самій пострадянській системі. А для її зміни потрібен дійсно сильний лідер, яким Ющенко не є і апріорі не може бути.
Ми, молоді й «зелені», тоді ще мало усвідомлювали, про що йдеться, і все ще продовжували вірити. Тоді зрозуміла одне: люди на Донеччині нічим не відрізняються від нас, вони також просто хочуть жити краще в рідній країні. До речі, вони прекрасно володіли українською мовою...
СПОКІЙНИЙ 2006-Й
2006 року перебування в Донецьку було набагато спокійнішим, адже з одногрупницею проходили практику в газеті «Салон Дона и Басса». Протягом двох тижнів перебування в місті в мене цілими днями був зависокий тиск: організм просто не витримував гарячого серпневого повітря.
Але ми справно виконували редакційні завдання, гуляли містом, побували в чудовому ботанічному саду Макіївки та на найкрасивішому пляжі Авдіївки, а також відвідали Азовське море в Сєдово і грандіозний концерт на стадіоні, присвячений 70-річчю «Шахтаря».
Спогади найприємніші: у місті дуже багато троянд, а люди привітні і безпосередні. Впадає в око повсюдне боготворіння Рината Ахметова, якого майже всі називали «батьком» і чий портрет висів чи не в кожному службовому кабінеті. В принципі, він дійсно для Донецька робив і робить багато, ми навідь пошкодували, що такого щедрого патріота не має Львів, де тоді навчались...
Що ж стосується власне практики в газеті, то її вінцем став матеріал «Донецк—Львов: совет да любовь», в якому ми чесно і безпосередньо розповіли про схожості і відмінності між нашими двома містами і який високо оцінили наші керівники.
До речі, якщо цей матеріал прочитають Олена Герус і Юрій Ясенов, знайте: я вам дуже дякую за розуміння і за всі корисні знання, які ми отримали завдяки вам. Дякуємо також всім іншим працівникам газети, які толерантно терпіли наші запитання і завжди допомагали.
2006 року українці все ще перебували під враженнями від помаранчевої революції, тож коли мені потрібно було купити звичайний зошит і ми підійшли по нього до колоритної жінки-продавця, вона, почувши запитання українською мовою, з усмішкою вклала в мої руки зошит з зображенням величезного апельсина: «Апельсины — это ваше!» — сказала вона.
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Хто б міг подумати, що першого разу мене від мого майбутнього чоловіка відділятиме 214 км, а другого — всього 95... Отже, з ним я познайомилась на Волині два роки тому. Напевно, це було кохання з першого погляду, бо я вже тоді зрозуміла, що саме такий чоловік мені потрібен: сильний і чесний. Він донецький до кінчиків волосся: поняття власної гідності і честі, поняття дружби і сім’ї для нього — найвище за все. У нього своєрідний націоналізм: він не вживає спиртного і не палить, бо не підтримує винищення своєї ж нації. Тому не є прихильником радикальних ідей і дій, які зараз поширюються в суспільстві. Він вважає, що від кожної окремої людини залежить, якою буде наша нація і в яких умовах житимуть українці. Тож коли говорять про високі матерії, а насправді в реальному позаполітичному житті чинять навпаки, — це для нього гірше за все, такого він ніколи не зрозуміє.
Живучи уже кілька років на Волині, чоловік не відчув якоїсь ненависті чи нерозуміння. Знову ж таки, його теорія тут діє: він просто щиро ставиться до інших, а вони відповідають йому взаємністю. Тепер він уже майже рік, як офіційний волинянин, і пишається цим.
РОМАНТИЧНИЙ 2010-Й
2010 року ми з чоловіком Романом побували у його рідному місті — Краматорську. Він попереджав мене, що нічого особливого в цьому місті немає, однак я звикла бачити хороше в усьому — і побачила це хороше й тут.
Звісно, туристично привабливим Краматорськ назвати важко. Тут багато заводів, більшість з яких не працює, тому, мабуть, і повітря достатньо свіже, а взагалі місто якесь сіре і непоказне, можна сказати, трішки забуте владою. Однак центр Краматорська має досить непоганий вигляд (не враховуючи Леніна), тут є місця для проведення вільного часу. А ще в місті величезні красиві парки, щоправда тоді, ранньою весною, вони виглядали не надто привабливо, але принаймні в них було чистенько, гуляли люди.
Пізніше друзі чоловіка розповідали про те, що в Краматорську є завод, де колись виробляли славнозвісне пиво, а під землею взагалі є поклади мінеральної води! Чим не туристична привабливість? Однак цим ніхто не займається.
Взагалі, цікаве місто і своїми «народними» назвами районів: Чорнобиль, Ясна Поляна, Чечня, Малотаранівка, Пчолкіно, Череп, Ясногірка та багато інших. Повірте, всі вони мають свої пояснення і достатньо обґрунтовані. Ще одна цікавинка — старовинний колишній особняк заступника директора заводу Краматорського металургійного товариства Протце, в якому зараз знаходиться... перше відділення міліції.
А от не так далеко від Краматорська розташовані Слов’янськ, відомий своїми керамічними виробами та курортом, та неймовірно чарівний Святогірськ з його знаною Свято-Успенською лаврою, чудовою природою, монументальним пам’ятником Артему, печерами та дубом Камишева — це барельєф воїна, вирізаний у стовбурі обгорілого дерева.
У Краматорську я познайомилася з багатьма друзями чоловіка, ми підтримуємо з ними постійний зв’язок. І коли у нас було весілля, його гості всі приїхали на Волинь за тисячу кілометрів, третина ж моїх запрошених гостей була відсутня, хоч більшість з них живуть зовсім недалеко.
P.S. У нашій родині всі жартують, що і я, і чоловік нашим одруженням найбільш переконливо довели свою громадянську позицію, яка полягає в гаслі «Схід і Захід разом!». Думаю, вони мають рацію.
