Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Наша сила – в єднанні та правді

Відгук на статтю Анни СВЕНТАХ «Корені сепаратизму — в асиміляційній політиці СРСР» (сайт «Дня» www.day.kiev.ua)
12 червня, 14:27

17 травня «День» опублікував замітку «Корені сепаратизму — в асиміляційній політиці СРСР». Її головним меседжем стала теза про переселення 1933 — 1934 років як безперечний вияв асиміляційної політики Кремля, а одним із наслідків цього переселення називається сьогоднішня війна на Донбасі. Подібні твердження характерні для більшості повідомлень, зроблених, як і вказана замітка, за результатами відкритої 15 травня 2015 р. у Національному музеї «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» виставки на тему «Асиміляційна політика в Радянській Україні: крізь призму вивчення історії Голодомору». Чи є аргументи на користь таких тверджень? Звернімося до фактів.

1  Переселення 1933 — 1934 років (листопада-грудня 1933 — січня-лютого 1934 рр.) — незаперечний факт. Але здійснювалося воно не лише з РСФРР та Білоруської СРР, а й із Чернігівської, Київської та Вінницької областей України. У листопаді-грудні 1933 р. переселення відбувалося з-за меж УСРР — Горьківського краю, Західної, Центрально-Чорноземної (ЦЧО), Іваново-Вознесенської (вживалася також назва «Іванівська») областей РСФРР та з Білоруської СРР. Усього 21 341 господарство. У січні-лютому 1934 р. відбулося переселення 21 127 господарств. Причому з Росії було переселено лише 3 178 госп. (з ЦЧО до Харківської області). Інші, майже 18 тис. господарств, — із Чернігівської, Київської та Вінницької областей.

2  Переселення не стосувалося Донбасу (Донецького басейну, промислового регіону). Воно відбувалося у віддалені від промислових центрів сільські райони Донецької області, до складу якої входили сучасні Донецька та Луганська області. З 3500 господарств із Іваново-Вознесенської області РСФРР 400 було переселено до Старо-Каранського району (сучасна Донецька область), вагому частку населення якого становили етнічні греки. Решта російських колгоспників були поселені в села семи районів на півночі сучасної Луганщини. Не зайвим буде підкреслити, що територія жодного з цих семи районів не входить і не входила до складу так званої ЛНР.

3  Абсолютна більшість переселенців Росії, ознайомившись із ситуацією на місцях переселення і незважаючи на всі надані їм пільги, вже протягом року повернулася назад. Вони мали таку змогу, бо це було добровільне переселення. Наприклад, із Марківського району на Луганщині  з переселеної 401 родини повернулося 329. Чому поверталися? На прикладі місцевих колгоспників переселенці бачили, що на них чекає в майбутньому. Перед їхніми очима була невтішна ситуація: «голодні напівмертві люди, більшість колгоспників напівроздягнені і роззуті, 2/3 колгоспників харчуються послідом із різних бур’янів, качанами після кукурудзи, в кращому випадку — буряками та гарбузами» (з листа переселенця до родичів у Іванівську область). Такого майбутнього собі та своїм дітям переселенці не бажали. Описуючи свій стан, один із переселенців зазначав: «Думка одна — повернутись назад, тому, що в Іванівській області проживати вільніше, швидше можна заробити грошей.»

4  У грудні 1933 р. селян із Росії до сільських районів Донецької області було переселено приблизно 19 тис. осіб. Це зовсім невелика кількість. Навіть якби то було переселення справді до Донбасу, й жоден переселенець не повернувся б, переселенська кампанія нездатна була б справити хоч якийсь помітний вплив на етнічну ситуацію в майже тримільйонному регіоні. А ті, хто залишився, — крапля в морі не лише порівняно із загальною кількістю населення Донецької області, але навіть порівняно із населенням тих районів, куди вони переселялися.

Натомість ініціатори інформаційного галасу навколо наслідків асиміляції тримільйонної людності Донбасу силами 19-тисячного російського «колгоспного десанту» воліють не лише пояснювати сучасні проблеми Донбасу довільно вихопленими з історичного контексту фактами, а й не помічати решту фактів. Передусім того, що в січні 1934 р. до цієї ж області було переселено приблизно 22 тис. осіб із Чернігівської області. У згадуваних вище репортажах про переселення українських селян не йдеться. Чому? Щоб не ламати так старанно вимальовану картину асиміляції?

Підсумуємо. Факти свідчать, що переселення 1933 — 1934 рр. відбувалося в спустошені Голодомором райони України як з Росії та Білорусії, так і з менш постраждалих регіонів УСРР. Усього відбулося доприселення в 91 район України. Уже сама потреба такого переміщення населення демонструє жахливі наслідки Голодомору, а перелік районів допомагає уточнити географію демографічних втрат. Однак безпосереднього стосунку до асиміляції ці переселення не мають. Окрім названих, ще й через ту обставину, що епіцентром асиміляції були міста, тоді як зазначені переселення відбувалися саме в сільські райони.

Є всі підстави стверджувати, що асиміляція справді була одним із наслідків Голодомору: через демографічні втрати українські селяни не змогли заполонити міста України в ході індустріалізації, й тому велика частка нових робітників приїжджали у розбудовувані індустріальні центри з-поза меж УСРР. Але асиміляція аж ніяк не була наслідком нечисельного переселення зразка 1933 — 1934 рр.

Тема переселення 1933 — 1934 років наразі перетворилася на засіб політичного впливу. Бажаючи того чи ні, автори подібних повідомлень в особі жителів Донбасу формують образ ворога — мовляв, вони «сепаратисти» саме тому, що їхніх предків колись було заселено в хати померлих в роки Голодомору українців. Така гонитва за яскравим образом, який міг би швидко й просто пояснити причини сьогоднішніх негараздів, не лише не має нічого спільного з правдою, а й може істотно зашкодити українським інтересам. Особливо небезпечними такі тлумачення стають тепер, коли до їхнього формування долучилася державна інституція, у фаховості коментарів співробітників якої в представників мас-медіа апріорі не виникає сумнівів.

Подібна політизація з усіма її негативними наслідками не є новиною. Ще з кінця 1990-х в Україні поширювалися «таємні» відомості (насправді — типографський хибодрук) про те, що кількість українців наприкінці 1920-х рр. перевищила 81 млн. Грішили цим і дописувачі «Дня». Свого часу автор цих рядків навіть написав листа до газети з приводу «81 млн». Його 30 серпня 2002 р. було опубліковано під назвою «Міфічна цифра»...

У чому полягає небезпека подібного висвітлення актуальних проблем у засобах масової інформації та музейних експозиціях? Вони підривають довіру до звинувачень більшовицького Кремля в асиміляції, гнобленні, геноциді, лінгвоциді українського народу. Навіть один легко спростовуваний «приклад» таких звинувачень, особливо широко розтиражований у засобах масової інформації,  і такий, що має своїм джерелом державні інституції, насправді надає ефективні засоби впливу українофобам. Адже була асиміляція, був геноцид, був лінгвоцид, був етноцид — усе було.  після наведення таких «прикладів», виявляється, нібито й не було? Іншим, значно небезпечнішим наслідком подальшого тиражування такої неправдивої інформації про наслідки переселення 1933 — 1934 рр. може стати також нацьковування мешканців одних регіонів України на інші. Навряд чи Україна потребує підведення псевдонаукового підгрунтя під громадянське протистояння, та ще й руками самих українців. Наша сила — в єднанні та правді. З цим переможемо.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати