Наша «вузівська виразка»
Хочу відгукнутися на дискусію щодо проблем нашої вищої освіти. Особливо хочеться посперечатися з академіком Володимиром Семиноженком («День» від 20.02.2004). Автор статті «Освіта: наші проблеми та євростандарти» справедливо пише, що «... при цьому практика показує видиме погіршення якості освіти». Але причини, які він наводить нижче, — комерціалізація і гуманітаризація (на шкоду «математизації») освіти — не головні. На мій погляд, головний бич нашої вищої освіти (як і нашої науки, і багатьох інших інтелектуальних сфер) — цілковита відсутність конкурентного середовища. В Україні академіком, доктором наук, професором не треба БУТИ фактично, тобто щорічно підтверджувати свій високий статус створенням європейськи відомої науково-освітньої школи, написанням першокласних підручників, публікацією наукових статей у журналах зі списку «ISI», високим «індексом цитованості», участю в престижних міжнародних наукових та освітніх форумах тощо. В Україні головне — ДОКУМЕНТАЛЬНО ОФОРМИТИ свій статус: організувати написання та захист дисертації, пробити диплом ВАКу, організувати своє обрання членом- кореспондентом або академіком, вибити собі посаду високого наукового або міністерського чиновника тощо. А далі — можна відпочивати...
Три чверті таких докторів- професорів-академіків не володіють англійською мовою і уявлення не мають, що твориться за межами України в їхній науковій сфері (як, проте, й «іноземна наукова сфера» не має поняття про існування в природі цих «трьох чвертей»). Однак рівень оплати праці в наших ВНЗ залежить саме від цих самих «папірців», «видряпаних» у ВАКу, в Президії НАНУ та в інших бюрократичних конторах часів ЦК КПРС, але аж ніяк не від вищезгаданих результатів праці вузівського працівника. Все це призводить і до витоку знаючих собі ціну вчених на Захід (і не потрібно все зводити до зарплати — не менш істотним є й моральний чинник!), і до того, що наша система вищої освіти вельми корумпована...
Через відсутність конкурентного середовища випливає й інша наша біда — в західних вищих навчальних закладах, з одного боку, є кафедри, наприклад, математики, яким по 100 років і традиціями яких справедливо пишаються; з іншого боку, — в сучасних галузях (інформаційні системи, біотехнологія, екологія, економіка тощо), котрі бурхливо розвиваються, часто і рішуче створюють нові кафедри, а «старі» закривають або реорганізують: відстати від часу для західного вищого навчального закладу — смерті подібне. (Я мав нагоду побувати в деяких із них — Каліфорнійський університет; Гарвардський університет у Бостоні, штат Массачусет; університет Святого Джона в Кембриджі.) А в наших ВНЗ повсюдна практика збереження кафедр «позавчорашнього дня» з таким самим «позавчорашнім» професорсько-викладацьким колективом, який закостенів на застарілих позиціях «класно-предметної» системи викладання, на лекційному матеріалі, який не оновлювали з часів «царя Гороха», на «лабораторках» із пробірками та піпетками, розробленими ще в 1950 році. А багато наших вищих навчальних закладів (особливо це стосується провінційних державних ВНЗ та їхніх філіалів, багатьох недержавних ВНЗ, а також заочної форми навчання загалом ) узагалі мають надто низький, подекуди просто ганебний рівень і є своєрідними «вищеосвітніми забігайлівками». Проте медики вже давно довели, що постійне харчування в «забігайлівках» дуже шкідливе для шлунка та закінчується, як правило, виразкою.
