Не дозволити нас заколисати і обдурити

Диктатор пав! Диктатор втік! Наближені до нього теж, наче щури, хутко позникали... Але система, так звана владна вертикаль, створена ними, поки що залишилася й діє досить успішно. Підтвердження — досі ніхто з головних злочинців тієї влади не спійманий. Це наводить на думку про те, що прибічники старої влади допомагають їм переховуватися, пережити небезпеку і пристосуватися до реалій сьогодення. Коли подивишся на сьогоднішню поведінку регіоналів, які ще вчора всіляко відбілювали дії Януковича, то виникає цілий «букет» почуттів: обурення, презирство, жалість, ненависть і багато таких, які навіть важко піддаються простому опису. Поведінка колишніх регіоналів, які наразі косяками тікають із партії, мені дуже нагадує повоєнну Німеччину, коли нацисти в усіх гріхах звинувачували одного Гітлера, а самі вони лише виконували накази. Можна «заспокоїти» таких діячів, як Єфремов, Чечетов та іже з ними, що у Сірка (собаки) лукавих очей вистачить на всіх (пам’ятаєте, людей штибу Єфремова називають у народі тими, хто позичає очі у Сірка). Нічого, вкотре перекліпають — цим комсомольським діячам-функціонерам не звикати, як і кого зраджувати. У цих людців немає нічого святого, немає жодних переконань, якогось світогляду, крім хіба що — за всяку ціну бути біля керма та корита. І вони правили нами та й поки що, на жаль, продовжують. Є, щоправда, й інша категорія партійців-регіоналів, які просять прощення у народу, навіть зі сльозами на очах (представник президента у ВР Юрій Мірошниченко). Як би хотілося вірити у щирість цих почуттів...

Певно, тому й стоїть Майдан, і далі стоятиме, хоч до влади фактично й прийшла опозиція. А відомо ж, що майданівці не вірили (не вірять і тепер) ні регіоналам, ні опозиціонерам. Пам’ятаємо ж, що лише завдячуючи саме цій недовірі та незгоді з узгодницько-переговорницькою лінією поведінки опозиції з Януковичем почалося криваво-смертельне протистояння спочатку 19 січня на Грушевського, а далі — на Інститутській, майдані Незалежності та Хрещатику. Шкірою, на рівні підсвідомості майданівці уже тоді відчували фальш у тих переговорах, примітивне затягування процесу та вигравання часу Януковичем. Ступінь недовіри народу на Майдані не спадає й нині, вже після закінчення бойових дій. Саме цим стимулюючим фактором — тиском і пояснюється та дивовижно-реактивна швидкість, з якою ВР наразі ухвалює невідкладні рішення й закони, часто навіть конституційною більшістю понад 300 голосів.

З огляду на це може виникнути ситуація (вже виникла) голосування за принципом «революційної доцільності». Це, найперше, показово-демонстративна відміна «мовного закону» Ківалова — Колісніченка, внесення питань у порядок денний прямо в залі «з голосу», без попереднього обговорення порядку денного, спостерігаємо в лавах опозиціонерів уже трохи призабутих «піаністів — багатостаночників регіоналів» і дещо інше.

Одразу ж після падіння диктатури (точніше, після втечі головного її «гаранта», бо ж для ліквідації самої системи потрібно ще ой як багато часу і зусиль) виникло питання й розпочалися гласні-негласні дебати: «Що буде з Майданом?». Певно тут, як завжди, декілька думок: 1) Майдан буцімто виконав свою місію і повинен розійтися; 2) Майдан не виконав до кінця своєї місії, і треба дочекатися президентських виборів, призначених ВР на 25 травня; 3) Майдану необхідно стояти до повного перезавантаження влади, тобто аж до дострокових парламентських виборів.

Особисто мені найбільше імпонує думка О. Шовковського — відомого воротаря київського «Динамо», яка прозвучала в Інтернеті: «Майдан тепер потрібен весь час». Звичайно ж, мається на увазі не забарикадований Майдан у сьогоднішньому вигляді, а Майдан як стан душі, яка ніколи не змириться більше з тиранією та зазіханням на засадничі права українського народу, немов набат, який не дає заколисувати й обдурювати. В цьому сенсі Майдан треба сприймати і розуміти як потужний запобіжник від зворотних дій, як слово, поставлене на сторожі Шевченком, як гарантія незворотних демократичних перетворень у державі і, найголовніше, неповернення до совкового минулого.

Переконаний, що в літературному «череві» письменників уже пишуться книжки під умовною назвою «Три місяці України, які перевернули світ». Певна річ, події, свідками яких ми сьогодні є, ще до кінця не осмислені, і це просто необхідно зробити нам, сучасникам, очевидцям та, особливо, прийдешнім поколінням, щоби назавжди зберегти пам’ять про невинно загиблих героїв Небесної Сотні. Воістину кожна епоха має своїх героїв — у XX столітті то були герої Крут. Сьогодні Україна має і вшановує героїв нещодавніх Крут — Небесну Сотню. Вічна їм пам’ять, слава і шана!

Наразі у Верховній Раді дебатується питання люстрації чиновників усіх рівнів — укотре вже. Очевидно, що явних і неявних супротивників вирішення цього питання не бракує. В Україні продовжується ситуація, коли бізнес не відокремлений від політики, тому, як зазначає Інна Богословська, в кулуарах ВР «циркулюють» гроші, зрозуміло, чому й для чого — для купівлі (вкотре знову-таки) посад. Тобто Україна «має шанс» знову наступити на ті ж самі граблі. Переконаний, що новий закон про вибори навряд чи відкриє виборчі списки, хоч про це раз у раз твердять депутати ВР. Тож залишається ймовірність знову повернути на вже давно «проторену і протоптану» стежку фальсифікацій виборів, коли змагатимуться не різні програми та ідеології, а фінансові мішки.

Тож, певно, у Майдану роботи ще непочатий край — контролювати чиновників від влади й у владі. І в цьому непохитна та переконлива суть Майдану.