«Не керувати народом, а служити йому»

«...Вірю, що треба писати правду про події без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам у подіях, що відбувалися на українських землях і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших...» — був переконаний Євген Стахів, який завершив свій земний шлях  26 січня 2014 року у США на 96-му році життя.  Дійсно, основними ґаслами життя цього правдивого українського патріота були — правда, демократія й соборність...

У своїй останній книжці «Останній молодогвардієць» він серед іншого зазначав:  «У зв’язку з... тими суперечками між націоналістами і комуністами в пам’яті спливають спомини одного з наших січових стрільців, котрий брав участь у бою на Маківці. Він оповідав, що коли вони виграли бій і йшли вперед, переглядаючи поранених і вбитих, в кишені на грудях одного солдата російської армії знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка — він його не вборонив од смерті. І як було боляче і прикро, що ми, українці в австрійській армії, воювали з українцями з російської армії. Брат проти брата, і навіть застрелили хлопця, котрий мав на серці «Кобзар»...»

Наприкінці січня 2014 року в час, коли на Вічну ватру відійшов уславлений український підпільник-борець  Євген  Стахів,— націоналіст, демократ та останній «молодогвардієць», — на барикадах Євромайдану проти свавільників від влади об’єдналися разом українці різних переконань і з різних теренів — від націоналістів «Правого сектору» й «Тризубу», що представляють здебільшого Галичину, до російськомовних представників сходу та півдня України, — які всі стали справжніми героями новітньої боротьби за правду й соборність та не захотіли за висловом св.пам. Євгена Стахіва «жити коштом інших» у недемократичній країні промосковських владців-корупціонерів. 

Людина складної й героїчної долі Євген Стахів прожив бурхливе й цікаве життя, подій у якому вистачило б не на одну людську долю. Він мав псевдоніми в підпіллі — Борис, Павлюк і Стах.  Народився 15 вересня 1918 року в Перемишлі в родині булавного Української Галицької Армії (УГА), учасника походу на Київ Павла Стахіва (1880 — 1960), був братом знаменитого публіциста й громадсько-політичного діяча Володимира Стахіва (1910 — 1971), міністра закордонних справ в Українському Державному Правлінні, яке постало у Львові 30 червня 1941 року. Уся родина Стахівих  завжди жила ідеєю відновлення української державності, а всі шестеро дітей слідом за татом Павлом й мамою Казимирою до кінця присвятили себе боротьбі за Волю України...

Із початком військових дій на українських теренах, від серпня 1941 року, Євген Стахів стає членом Південної Похідної групи вишколеної ОУН з-під стягу Степана Бандери ОУН(б), що її очолював від вересня 1941 року в ранзі урядуючого (діючого) провідника Микола Лебедь. Зовсім ще молодою людиною пан Євген перебував на складній підпільній роботі протягом початку війни у Бердичеві, Кривому Розі, Кременчуці, Дніпропетровську, Маріуполі, Краснодоні та інших містах Донбасу. Та, прибувши на наші терени з ОУНівським ґаслом «Україна для українців!», щоб пробудити на сході та Наддніпрянщині національний дух, Є. Стахів, як і переважна більшість членів Похідних груп ОУН(б), зіткнувшись з новою дійсністю та поглядами, зблизившись з тамтешніми селянами, робітниками, інтелектуалами, зробили для себе висновок, що українську національну державу повинні розбудовувати всі нації й народності, які живуть на нашій землі. Особисто пан Євген, до такої думки прийшов, опинившись на Донбасі, де у підпіллі мав розраховувати на повсякчасну допомогу не лише українців, а й росіян, греків, євреїв, татар, представників інших національностей, яких було так багато на тих теренах, і де говорили не лише про національні права етнічних українців, а й про соціально-економічний устрій майбутньої Української держави та права всіх національних меншин, бо ж якраз така вільна Україна й мала стати  демократичною державою зі свободою підприємництва, різних форм власності, вільної преси та різних релігій.

У своєму нещодавньому інтерв’ю одній із українських газет Євген Стахів зазначав, що «...ця наша переорієнтація мала великий успіх. До нас приставало все більше людей, а головне — з молодого покоління і робітництва. Ми пішли до народу, почали говорити з ним мовою, яку він розумів. Він почав із нами співпрацювати, і це був найбільший успіх усієї нашої підпільної роботи. Відтоді в неї почали включатися інші національності: росіяни, татари, греки. Бо тепер цілковито змінилася роль підпільників-націоналістів: не керувати народом (який має бути тільки виконавцем волі малої групи керівного складу націоналістичної партії), а служити йому, бути з народом і для народу. Отже, ми стали на демократичну базу, і це був наш крок уперед...»

Ще наприкінці війни Євген Стахів став членом Закордонного Представництва Української головної визвольної ради і як один з уповноважених ЗП приступив до налагодження контактів з альянтами в Італії, Югославії, з окремими дорученнями представництва перебував у Австрії, Польщі, Словаччині, Нідерландах, Бельгії (1944 — 1946), від 1949 року він  на еміграції в США. Крім своїх двох книжок, він став автором кількох десятків статей з історії, теорії та практики української визвольної боротьби, був обраний заступником голови Українсько-Американської Координаційної Ради, був одним із керівників Товариства Українсько-Єврейських зв’язків у Америці, членом Управи Українського народного дому в Нью-Йорку, до відходу у Вічність обіймав посаду Голови Середовища УГВР.

...Українські патріоти на рідних землях та країнах поселення дуже довго пам’ятатимуть світлої пам’яті. Євгена Павловича Стахіва, беручи за взірець принципи його героїчного життя та згадуючи добрим словом цього шляхетного й відданого сина українського народу.    

Текст у повному обсязі читайте на сайті «Україна Incognita».