«Не любити не можу свою я країну!»

Неоголошена війна на сході України, інавгурація новообраного Президента України та промова Петра Порошенка, слухаючи яку, багато хто витирав сльозу: не розчулення, а надії на те, що проголошені гарантом програмні положення його керівництва Українською державою таки будуть втілені у життя. Це те, що обговорюють, чим переймаються нині і волиняни, і не відрізняються у своїх уподобаннях та проблемах від решти українців.

Юрій КОНКЕВИЧ, прес-аташе футбольного клубу «Волинь»:

— Нещодавно у литовському місті Друскінінкай відбувся міжнародний футбольний турнір працівників ЗМІ з кількох країн. Волинянам у Литві завжди раді, бо ми маємо і спільну історію: колись древній Лучеськ за князя Любарта був літньою резиденцією Великого князівства Литовського. Із більшістю учасників турнірів луцька команда підтримує дружні відносини вже не один рік. Цього разу змагання відбувалися під час днів святкування 220-річчя Друскінінкая — ошатного містечка-курорту на півдні Литви, який традиційно приймає спортивні форуми журналістів. На десятий турнір, окрім господарів — двох команд із Вільнюса і Каунаса, приїхали лучани, команди Мінська, Єгипту (Александрія), Будапешта, Брянська та московського каналу НТВ. Змагання відбувалися на штучному газоні місцевого спортивного центру. Надзвичайно важкий та принциповий двобій із командою Брянська закінчився з рахунком 2:2. Цей матч мав свою передісторію, адже перед грою суперники домовилися обмінятися футболками, тож українці грали в російській формі, а росіяни — в українській. Відзначимо, що ініціатива примирення, принаймні на футбольному полі, була за нашими північними сусідами, а в приватних розмовах хлопці з Брянська дуже шкодували й сумували про те, що коїться нині на сході нашої держави...

Отже, домовилися про те, що спорт мусить «зшивати» країни. І хоч він, мабуть, ніколи не буде осторонь великої політики, негідники не зможуть знищити дружбу та конструктивні контакти між не зомбованими українцями та росіянами. Війна для того, аби перемогти — і потім миритися? Трохи дивно було грати з написом «Раша» на грудях, але щиро не хотілося палити мости з дванадцятьма росіянами доброї волі... Білоруси — ті взагалі від наc не відходили. Каунас і Вільнюс перед матчем привітали: «Слава Україні!». Тільки угорці та єгиптяни були не в курсі, але ми розповіли, «що по чому в Україні».

Наталія ПАСЬ, директор Камінь-Каширського народного краєзнавчого музею:

— Навідуюся до батьків, і щоразу мою уяву бентежить сумна картина: праворуч дороги з Каменя-Каширського до Гути-Камінської видніються руїни колишнього потужного льонозаводу. Побудований на початку 80 років минулого століття, він був одним із чотирьох найбільших підприємств такого типу в Україні, які займались первинною обробкою льону. Тоді тут працювало понад 500 робітників; у місті були побудовані два будинки на 90 та 45 квартир, дитячий садочок на 40 місць, очисні споруди, проведено міську каналізаційну систему. Сюди привозили льон-довгунець не лише з Волині, а й із Львівщини та Івано-Франківщини. Відкрите акціонерне товариство «Камінь-Каширський льонозавод» зупинило свою діяльність навесні 1997 року. Галузь льонарства втрачена чи не назавжди. Нині про минулі часи нагадують хіба стіни колишніх складських приміщень, на дахах яких уже виросли дерева. Можна лише уявити, яким би стало наше місто, якби підприємство працювало й розвивалося. А нині — то жалюгідне видовище...

Нещодавно довелось побувати у Рівному. Група колег-музейників мала можливість відвідати нічну екскурсію в Літературному музеї Уласа Самчука. Оригінальні предмети оповідають цікаву історію про життєві й літературні дороги талановитого українського письменника, громадського діяча, палкого патріота України, уродженця славної Волині Уласа Самчука, котрий упродовж усього життя був «у вічному засланні». Його твори ще донедавна виходили у світ лише за кордоном, бо на Батьківщині письменника їх називали антирадянськими, націоналістичними. Та він жив для України й любив її: «Не любити не можу свою я країну...» Завершальна нота для екскурсантів була не менш захопливою: нею виявилась презентація унікального видання серії «Бібліотечка Літературного музею Уласа Самчука», започаткованої 2008 року. Нині вона налічує вже понад два десятки видань; деякі з них є першими в Україні книжковими виданнями творів сучасників та сподвижників Уласа Самчука. Книжки Олексія Сацюка, Віктора Домонтовича, Олекси Стефановича, Євгена Маланюка, Хариті Кононенко, Антона Нивинського, Галини Журби, що їх мала змогу придбати в музеї, тепер поповнили й мою домашню бібліотеку.

Юлія ХВАС, науковий працівник Любомльського краєзнавчого музею, член Національної спілки письменників України:

— Вражає, насамперед, великий контраст: одні купаються в розкошах, інші живуть упроголодь; одні приречено і без належного спорядження йдуть під кулі, а інші вдають, ніби нічого не відбувається, і преспокійно катаються на дорогих іномарках. Звичайно, завжди були й будуть різні за поглядами люди, але повинна єднати духовність, яка зараз ніби захворіла.

А Україна нині у сльозах. Кривавих і мученицьких. Найкращі, сповнені світлої енергії її сини навіки втрачають свої мрії за живий подих свободи, на 23-му році незалежності. Йде смертельна боротьба Добра і Зла. Темні помисли і дії недолюдей отруюють мирне українське сьогодення, сповнюють болю чутливі серця, змінюють спокійний плин життя на неймовірної сили випробування-катування. Як тут не згадати промовисту паралель із рядків Тараса: «Кати знущаються над нами, а правда наша п’яна спить».

Незважаючи на те, що телеспоглядання інавгурації новообраного Президента викликало позитивні емоції, вселило крихту надії, внутрішнє відчуття якоїсь непевності й тривожності не зникає. Бо є усвідомлення страшної паралельної реальності на нині стражденній східній частині нашої країни. Дуже жорстоким видається вислів, що цінувати свою державу буде лише той, хто пролив за неї кров. Але інакше також, на жаль, неможливо. Те, що важко дістається — більше оберігається й шанується. І треба змінюватись і зміцнюватися внутрішньо щодня, щоб зовнішня небезпека не тільки не завдала ще більшої шкоди, а була остаточно подолана за допомогою нашої віри, сили і правди.

Світлана КОСТЮК, поет, педагог, журналіст (місто Нововолинськ):

— Не так далеко від нас триває жорстока війна, хоч і офіційно неоголошена, гинуть люди, плачуть матері, міста і села моєї рідної Волині прощаються зі своїми полеглими земляками — героями... Але разом із тим по країні проходять заплановані гучні концерти, розважальні шоу-проекти, хтось піариться на святому, хтось поспішає «засвітитися» у світських хроніках...При тому навіть відеоролики з похоронних заходів чи з гарячих точок країни рясно усіяні різноманітною рекламою товарів, послуг, пропозицій... Мені здається, якщо країна в небезпеці, то мають лунати дзвони в усіх церквах, має бути оголошено загальну мобілізацію всіх чоловіків призовного віку, щоб за тиждень-два покінчити з нашестям окупантів-агресорів. Бо інакше я не розумію, що відбувається у моїй країні.

Приємно здивувала готовність людей допомагати одне одному, вміння самоорганізовуватися, бажання бути мудрішими за політиків, чути і розуміти одне одного...

Якщо про особисте, то мене приємно здивувало запрошення від нашої діаспори в Ізраїлі на представлення літературного альманаху, в якому були надруковані мої поезії українською мовою. А ще запрошення до одного із санаторіїв на березі Чорного моря, де минулого літа відбувся мій творчий вечір, на якому доволі неоднорідна глядацька аудиторія уважно слухала і сприймала вірші українською мовою... В Ізраїль цього разу поїхати не вдасться, а от на Чорне море планую...

Чого хочеться найбільше? Ясності. Розуміння. Упевненості. Душевного спокою... Чого й бажаю всім читачам авторитетної газети «День». Тримаймося разом!