«Не можу відірватися від написаного»

Про книжку «Сила м’якого знака» під загальною редакцією головного редактора газети «День» Лариси Івшиної я довідалася з інформаційних повідомлень про її презентацію у Львові. Було приємно побачити серед анонсованих учасників презентації — авторів книжки — прізвище мого давнього приятеля історика Сергія Кота. Я попросила його придбати для мене цю книжку, і коли він, повернувшись зі Львова, вручив мені її як подарунок від газети «День», це було великою й зворушливою несподіванкою.

Адже достатньо відкрити її, причому на будь якій сторінці, й вже не можеш відірватися від написаного. Що не стаття (а їх понад шість десятків!) — то правдива перлина жанру, й важко надати перевагу будь-якій із них. Усі вміщені до книжки матеріали подані не лише високопрофесійними авторами, а й, що, на мій погляд, найважливіше, — щирими патріотами України. Спочатку в процесі читання складається враження, що весь текст книжки мов би розсипається на велику кількість, хоч і блискучих, але все ж таки окремих тематичних фрагментів. Але чим далі, тим більше починає формуватися цілісна, дивовижна мозаїчна картина чогось, ще остаточно не впізнаного, але, безперечно, добре знайомого і не раз пережитого. І, нарешті, в якийсь момент ніби падає невидима завіса й несподівано виникає чисто асоціативне відчуття, що, справі, це — книжка як ментально, так і психологічно про нас і про наші часи! Байдуже, що вся вона присвячена дуже багатьом непересічним подіям і постатям в історії України. Парадоксально, але за цим суто історичним тлом рельєфно й зримо відчувається трагічний і хворобливий пульс нашого сьогодення.

Я народилася і виросла в Галичині, коли Україна була розшматована між багатьма окупантами. Мені довелося бачити на власні очі й відчувати на собі польську «пацифікацію», совєтське «визволення», нацистський окупаційний «новий порядок». Водночас я бачила незламність духу українців, їхню волю та прагнення до свободи й незалежності. Я на власні очі бачила, як кращі сини й дочки нашого народу віддавали життя за незалежну Українську державу. Я щаслива, що в драматичний період нашої історії — окупації Львова у 1941—1944 роках — мені судилося багато разів зблизька бачити і чути легендарного Олега Кандибу (Ольжича) та його найближчих соратників, виконувати їхні доручення. Можу ствердити — їхня жертовна праця ґрунтувалася на Вірі в Україну, ідейних Переконаннях і Волі до перемоги, які спиралися на глибокі знання правдивої української історії та культури. Ця правда історії живила сили поколінь української діаспори, які ніколи не полишали надій на визволення України й десятиліттями зберігали її державницькі традиції, мову, звичаї, культурну спадщину. Ця правда дуже потрібна нам і зараз.

Сьогодні ми живемо в тяжкі часи драматичних змін. Часи, коли перед очима дедалі більше руйнується таке звичне довкілля: національне, історичне, психологічне, політичне, фінансово-економічне тощо. Інколи здається, що водночас перестали працювати всі віковічні закони історії, моралі, духовності та етики. Сучасне українське суспільство в цілому виглядає тяжкохворим, й інколи здається, що процес його духовної деградації ще не дійшов дна.

І все ж таки, попри все це, ні віра в майбутнє, ні історична надія для величезної кількості українців не вмерли. І допомагають їм пережити чергові «тяжкі часи» саме такі книжки, які дають можливість нації в цілому зберегти шляхетність і силу духу, акумулювати енергію та бажання щось змінити на краще. Книжка «Сила м’якого знака» ще раз доводить, що, незважаючи на всі труднощі, ми на правильному шляху. Бо за нами на цьому шляху — тисячоліття поколінь і тяглість історії. І саме такі книжки вселяють певність, що ми витримаємо і цього разу, не зійдемо з обраного шляху й переможемо.

ДОВІДКА «Дня»

Кость Мельник (псевдонім — Горський; 1907—1984) — український політичний діяч. Народився в с. Береги поблизу Самбора. Вчився в Самборі, у Львівській політехніці, згодом переїхав до Праги. Був активним діячем в Українській студентській академічній громаді та в Центральному союзі українських студентів (ЦЕСУС). Член ОУН, один із найближчих соратників і товаришів Олега Ольжича, фактично був адміністратором Культурної референтури. Разом із Ольжичем брав активну участь у похідних групах ОУН. 1944 р. разом з іншими членами ОУН був заарештований і перебував у концтаборі Заксенгаузен. Після закінчення війни деякий час жив у Німеччині, згодом переїхав до США. Помер 7 березня 1984.

Олег Кандиба-Ольжич (псевдоніми — Кардаш, Свєнціцький; 1907—1944) — поет, археолог, журналіст, політичний діяч. Син поета Олександра Олеся (Кандиби). Народився в Житомирі. З 1923 р. в еміграції в Німеччині, а згодом у ЧСР. Закінчив Карловий університет у Празі та захистив докторат (1929) на тему: «Неолітична мальована кераміка Галичини». Відтак працював в археологічному відділі чеського Національного музею (1926—1932) й був асистентом на кафедрі археології Українського вільного університету. У 1938 р. Ольжич їде до США, де стає одним із співзасновників Українського наукового інституту Америки. За редакцією доктора О. Кандиби у Празі у 1939 р. вийшов збірник наукових праць цього інституту. З 1929 р. — член ОУН, працював у Тереновому Проводі ОУН у Чехословаччині, з 1937 р. — член ПУН, очолив новостворену (1936) культурну референтуру. Залучив до співпраці з ОУН Леоніда Мосендза, Уласа Самчука, Олену Телігу та інших відомих українських діячів науки та культури. Під час подій 1938—1939 рр. у Карпатській Україні Ольжич знаходився в Хусті, де за дорученням ПУН координував всю ідейно-виховну роботу серед січовиків і місцевого населення, редагував літературно-мистецький журнал «Говерля». Після початку радянсько-німецької війни Ольжич у складі похідних груп ОУН приїжджає до Києва, де керує організаційними справами, бере участь у створенні УНРади під проводом професора Величківського. В цей час він був заступником Голови ПУН і провідником Центрального керівництва ОУН на Наддніпрянщині. 25 травня 1944 р. Ольжич був заарештований у Львові; 9 червня 1944 р. його закатували гестапівці в концтаборі Заксенгаузен.