«Не потрібно опускати рук!»

Ірина КІЛИМНИК, директор комунального підприємства «Вінницький обласний молодіжний центр праці»:

— Наприкінці минулого тижня мене зацікавило те, що до Києва привезуть священну реліквію Афону — Дари волхвів, які будуть доступні для поклоніння у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі з 25 до 30 січня. Про поклоніння волхвів, що принесли дари — золото, ладан і смирну — Богонемовляті Христу йдеться в Євангелії від Матфея. Дари волхвів — це одна з небагатьох реліквій, пов’язана із земним життям Спасителя, що збереглася до сьогоднішнього дня.

Приємно здивував той факт, що у Вінниці керівництво компаній — власники бізнесу, директори, головні бухгалтери і юристи — активно підключаються до проекту «Бізнес дайджест» — це щотижнева інформаційна розсилка Спілки підприємців «Стіна», що включає важливі аспекти ведення бізнесу: повідомлення про зміну розрахункових рахунків контролюючих органів, публікація графіків перевірок контролюючих органів, програм підтримки та розвитку бізнесу, алгоритмів оформлення дозвільної документації тощо.

Володимир КОЗЮК, художник, колекціонер:

— Днями у вінницькому Центрі сучасного мистецтва «Арт-Шик» відкрив нову виставку — «Краса твоя, Україно!» Вона присвячена традиційній жіночій прикрасі XVIII — XX сторіччя — дукачу. Без сумніву, це не тільки яскрава подія в моєму житті, а й у цілому для культури України.

Але все це — така дрібниця, у порівнянні з тими подіями, що відбуваються в країні! Саме вони мене турбують, адже якщо, не дай Бог, почнеться громадянська війна, про яку культуру може йтися!

Інеса ПАРИДУХА, інтернет-маркетолог:

— Мою увагу, як і більшості українців, напевно, зараз привертають події у Києві. Я вболіваю за те, щоб нарешті все вирішилось. Але якщо говорити про те, що вразило, то це не рішучі дії, які відбулися 19 січня. Це як раз було очікувано. Мене дивує реакція людей. Усіх моїх знайомих можна поділити на три частини: тих, які активно вболівають та намагаються щось робити тут або в Києві, тих, хто мовчки спостерігає, але теж нервує, і тих, кому взагалі байдуже. Я дивлюсь на людей у соціальних мережах і здається, що вони навіть не знають, що відбувається у країні. Втім, дехто дійсно не знає, хоча це здається неймовірним. Така абсолютна пасивність мене дивує найбільше. Як потім можна жалітися на життя чи уряд, якщо тебе ніщо не цікавить в цьому житті?

Марина РЕВЕНКО, режисер народного театру-студії «Сьоме небо»:

— Досі під враженням від приємних відгуків про нашу прем’єру вистави «Одержимі морем» П.Ж. Еліаса, яка відбулась у актовій залі медичного університету. Наступного дня ми показали її в обласній бібліотеці ім. Тімірязєва для бібліотечних фахівців та працівників культури області. Молодь телефонує, пише відгуки від побаченого, шукають нас і бажають спробувати себе у театральному мистецтві.

Багато планів на майбутнє. До речі, 27 січня у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, ми будемо показувати нашу виставу «Варшавський набат». Особливо вона актуальна сьогодні, в такі неспокійні часи.

І найголовніше, почалися репетиції п’єси «За зачиненими дверима» Ж.П. Сартра, яку вінничани зможуть побачити на початку березня.

Максим СТУДІЛКО, громадський діяч:

— Останній тиждень різдвяних свят пройшов дуже насичено. Потроху місто та країна прокидається від зимових свят. Щедрівники та посівальники звіщали про закінчення всієї різдвяної епопеї — однієї з найсвітліших частин року, що минає. 15 січня мав власне родинне свято — вперше до мене завітав однорічний похресник з батьками та «приніс» вечерю. Дуже гарно відсвяткували — стараюсь популяризувати стиль життя без вживання алкоголю. 18 січня вечерю вже поніс до своєї хрещеної я.

Події на Майдані 19 січня стали великим і дуже значним фіналом тижня, що минув, і, сподіваюсь, будуть доленосними для України. Впевнений у такій думці: «Не важливо, хто який протест підтримує — варто обов’язково їхати та допомагати, хочеш — мирному Майдану, хочеш — Європейській площі. Адже люди не діляться на тих чи інших. Усім потрібна допомога».

Каріна МАРЧЕНКО, лікар-дерматокосметолог:

— Шокувало, що досі Вінниця «спить», велика частина людей продовжує займатися своїми справами, не реагуючи на зміни законодавства і загальну ситуацію в країні.

А усе інше мене сьогодні дуже мало хвилює, якщо чесно...

Ігор ПОПЕНКО, голова Вінницької обласної незалежної профспілки «Трудящі»:

— Тиждень після свят виявився дещо напруженим. Мене черговий раз вразило «довготривале українське терпіння». До нашої організації за допомогою звернулися працівники Тульчинської швейної фабрики. Борг по заробітній платі становить майже 500 тис. грн. Людина, що представляється власником фабрики та керує нею — не має підтвердних документів на право власності, порушено кримінальну справу по директору фабрики, борги не відображені в статистичних даних області, навіть розмір заборгованої працівнику зарплати є меншим за законодавчо мінімальну зарплату! Як ці люди живуть, за що? Чому так довго мовчали? Думаю, подібні ситуації непоодинокі в районних центрах.

Діана ПОДОЛЯНЧУК, керівник танцювальної студії «Шахіна»:

— Неділя була досить насиченою. Сесія вперемішку з роботою, тренуванням, виступами. Готуємо новий танцювальний проект, ідея якого поки тримається в секреті.

Відкрила для себе новий світ — танго. Ніколи не думала, що коли танцюєш у парі, настільки змінюється світосприйняття. Танцюйте, це надихає!

Також порадував сніг у Вінниці. Яка б не була ситуація в душі, в країні, світі, не потрібно опускати рук! Потрібно радіти життю. Радіти сонцю, першому снігопаду, зустрічам із друзями, цікавим книжкам. Життя прекрасне!

Олег ВОЛОЩУК, фотограф:

— Думав, головною подією тижня для мене буде відкриття у Вінниці фотовиставки Фестивалю фотоклубів України. Виставку організував та відкрив, все, як завжди, хоча — трохи здивували присутністю гості з телеканалу «Україна», не сподівався їх побачити. У неділю традиційно скупався в озері, ввечері пішов у гості до друзів. Ось там і отримав найсильніші враження: спочатку ми години дві мовчки дивились онлайн-трансляцію з вулиці Грушевського в Києві. Вже три місяці син мого друга перебуває у гущі Майдану, у той вечір він знову поїхав туди. Тільки зійшов з поїзда, кинув сумку у своєму тимчасовому помешканні (будинок Профспілок — туди так просто чужих не пускають), зателефонував додому і одразу туди, де палають автобуси, літає бруківка і коктейлі Молотова. Побув удома недовго. З Києва привіз «сувеніри» — два протигази (діючі). Показував електрошокер... Про опозицію каже: їх у нас називають «овочами» — все ще сподіваються мирним шляхом подіяти на владу! А вони налаштовані набагато рішуче. Це — «Правий сектор». Іноді телефонує з самого виру подій захекавшись «Зі мною все в порядку...» — заспокоює батьків. Сестра теж у Києві — навчається. Іноді зустрічається з ним. Той розказує мало... А ми ввечері дивимося воєнні дії он-лайн, сподіваючись побачити його. Перебираючи старі фотографії, готували щось для майбутньої експозиції, натрапив на фото малого у віці років семи. Кажу: «Дивись, як твій син виріс, тепер він на барикадах...»

«А я вже справді боюсь за нього», — відповідає мені друг. По ТВ у той час розказували про вибиті очі та відірвану чиюсь руку. Мені щось здавило у грудях, бо ще зовсім недавно я крізь закриті двері його кімнати чув, як той для власної розваги вивчає на фортепіано якісь джазові композиції...