Не розумію

Те, що відбувалося за «совєцькой власті», мені, пересічній громадянці, було зрозуміло. За «царів», починаючи з «Леоніда Першого» і закінчуючи «Віктором Другим» — теж. Не можу зрозуміти, що відбувається зараз. Замість «Вставай, страна!» — «АТО», «АТО»... Пан Президент, прозваний у народі «шоколадним королем», а ще «голубом миру», обіцяв: АТО триватиме години. За довготривалістю, кількістю загиблих, поранених, зниклих безвісти — АТО треба вже занести до Книги рекордів Гіннеса. Тільки після того, як бойовики обстріляли Маріуполь, влада заворушилася, назвавши, нарешті, РФ країною-агресором. Що заважало зробити це раніше?.. У Маріуполі «загинули мирні, ні в чому не винні люди» — цитата з промов-звернень Президента, спікера ВР до народу. Так, загинули. Але до цього теж гинули. До цього були Піски й Волноваха, інші міста й села, перетворені на руїни. Був і є Крим, окупований російським агресором... Та зараз не про це. «Мирні, ні в чому не винні люди...» А наші хлопці, які, боронячи Вітчизну, кожного дня гинуть, залишаються без рук, без ніг — вони в чому винні? Може, це вони, спалюючи жовто-блакитні прапори, оскаженіло кричали: «Путин, приходи, спаси!», «Янукович, помоги!» — «Фашисты идут!»? Не вони! І що ж це за таке «перемир’я», коли щоденно гинути люди: цивільні й військові, дорослі й діти? — Путінські «гради» не вибирають, перетворюючи Донбас на випалену землю.

От чому навчилися за «совка» можновладці: тотально брехати, створювати міфи, знецінювати людське життя замилюючи очі суспільству. «Кіборги!», «Кіборги!». Чи не нагадує це: «Гвозди делать бы из этих людей! Крепче не было бы гвоздей!»? І «делали»!.. «Кіборги», хоч як би давно і в якому контексті термін вживався, — це так звані кібернетичні організми. Їм ані жарко, ані холодно. Наші ж хоробрі воїни — з плоті й крові. Зі щирими посмішками, з вразливими душами, ясними очима. Вони чиїсь батьки і чиїсь діти. Більшість із них ще й на світі не жили. Вони мріють повернутися додому, до матерів, дружин — живими. Їм і холодно-голодно, коли люті морози. І боляче, коли поранені. Дуже боляче. Перемоги, на жаль, не буває без жертв: у війні свої закони, часом — жорстокі. Але! Щоденно, щогодинно бути під вогнем «градів» і «ураганів» під час «перемир’я»(?!), ховати побратимів, дивитися у вічі їхнім батькам, дружинам, дітям у той час, коли можновладці жирують, займаються словоблуддям, — як це зрозуміти? Як зрозуміти, кому «завдячувати»? — наші хлопці, коли були менш озброєні, ніж зараз, менш підготовлені, наступали (!), гнали підступного ворога з окупованої української землі,  тепер змушені оборонятися: ворог наступає! Скільки ще буде ворожих засад і «котлів»?

Передбачити, зважити, запобігти, діяти на випередження, зробити все, щоб жодний наш солдат не залишився ні на полі бою, ні під завалами вщент зруйнованого аеропорту, не потрапив у полон до нелюдів, — у воєначальників, даруйте на слові, «кеби» не вистачає? Може, порозумнішали б, якби власні діти опинилися на фронті поруч із «кіборгами»? Чи серед «усіх рівних» перед законом є рівніші? Так чи інакше, таких «перемир’їв», таких ганебних «перемовин» з агресором історія ще, мабуть, не знала. Комусь доведеться за них відповідати...

І все ж. Дорогі наші хлопці-воїни, наші славні герої, лицарі! Всупереч усім негараздам, на зло усім смертям і ворогам — повертайтеся з Перемогою! Живими!..