Не всім байдуже!

Олександр ГОНЧАРУК, директор Купичівського ліцею (Турійський район):

— Чомусь частина жителів нашого села думають, а може, й переконані, що квіти на клумбах ростуть, як бур’яни. Що ніхто їх не садить, ніхто за ними не доглядає, а вони взяли і виросли, щоб будь-хто з подорожніх рвав їх собі досхочу. На квітниках нашого ліцею зацвіли білі лілії. Як це було красиво! А їхній аромат відчувався ще здаля. Всі охочі робили селфі. А ввечері хтось із купичівців вирішив, що їх забагато, і нарвав собі букет, залишивши нам лише оголені стебла. Байдуже, що школярі та вчителі доглядали їх не один рік. За кілька хвилин знищили те, що милувало око багатьом, а головне — в черговий раз відбили бажання господарям ліцею створювати щось прекрасне для оточення.

Шкода, що вихованість з кожним роком стає дедалі нижчою.

Оксана СУЩУК, кандидат історичних наук (Луцьк):

— Кожної миті життя чогось нас навчає. Люди, яких ми зустрічаємо, і події, які ми переживаємо, дають нам змогу по-іншому подивитися на себе і навколишній світ. Нещодавно я у складі німецько-української делегації брала участь у відкритті семи пам’ятних знаків жертвам Голокосту і геноциду ромів на Житомирщині. Церемонії проходили як у глухих поліських селах на кордоні з Білоруссю, так і в прогресивних ОТГ, районних центрах. Кожна з них відрізнялася за типом і сценарієм проведення, і особливо, аудиторією. Для одних — це було таке собі «театралізоване дійство» з дійовими особами, головними героями та публікою, для інших — частина особистої історії.

Найбільше запам’яталося декілька епізодів. Один з них — у селі Дівошин, поблизу Овруча. Це досить невелике село, розташоване на прикордонні. Незважаючи на неймовірну спеку, людей зібралось дуже багато: від молодшого шкільного віку до поважних і дуже стареньких бабусь. Це була завершальна церемонія пам’яті, присвячена жертвам геноциду ромів, тому в ній майже у повному складі взяли участь представники циганського театру «Романс» із Києва. Відповідно майже вся увага присутніх була прикута до виступів ромських артистів. Так, справді це було вражаюче і талановито, але відчувалася якась просторова відстороненість між виступаючими і глядачами. Як кажуть, «прийшли подивитись». Я стояла серед них і гостро це відчувала. Разом з тим, поруч зі мною стояла бабуся з онучкою, років десяти. Дівчинка вже знемагала від спеки, і я співчутливо протягнула їй парасолю і пляшку води. Краєм вуха почула розмову про те, що повернувся їхній близький родич з АТО і незабаром знову туди вирушає, і що він теж тут має бути, і треба його знайти.

Після церемонії мені повернули парасолю й подякували, але разом з тим розповіли неймовірну сімейну історію про «квартирування ромів» у їхньої прабабусі, про наявність фото цих далеких подій і про тепле ставлення членів родини до циган. Доки я обдумувала сказане, жінка з дівчинкою пішла, а я озирнулася, щоб дати свої контакти, і не змогла вже їх знайти. Але побачила невисокого хлопця в камуфляжних штанях і футболці. Чомусь подумала, що це може бути той родич з АТО. Я підійшла навздогад і не помилилася, швидко розповіла йому, в чому справа, і передала свої координати для тієї жінки, як з’ясувалось, його мами. А потім — не знаю, чому — запитала: «Ви нещодавно з АТО і знов туди йдете?» Він здивувався і ствердно відповів. Я випалила, що дуже вдячна йому за те, що він робить, і якби не такі, як він, то, можливо, таких церемоній ніколи б не відбулося і щоб він беріг себе. Хлопець спантеличено мене слухав, а потім сказав: «Я теж вам дякую за те, що робите ви». Це було одне з найцінніших «дякую» в моєму житті. Значить, я помилялася: не всім було байдуже, що відбувалося колись, для деяких це частина їхньої сімейної історії, частина їхньої пам’яті, частина їх самих. А увічнення жертв геноциду і встановлення пам’ятних знаків стане каталізатором пробудження історії й посіє не почуття провини за події, а почуття відповідальності за те, щоб цього ніколи не відбулося.

Наталія СМIРНОВА, вчитель Княгининівського ліцею (Луцький район):

— Питання про те, що людину радує, просте. Але це на перший погляд. Починаєш думати, а в голові купа думок. Сумбурних. Ця причина — дрібна, інша — якась дуже масштабна. Але ти задумуєшся. І це вже добре. Радість — сильна емоція. Неможливо постійно відчувати її. Але бувають такі моменти, коли вона приходить ізсередини. Серед нас є люди, котрі не вміють радіти. Можливо, їм важко сприймати успіхи ближніх. А до своїх важко йти. Бо це праця, подолання труднощів, наполегливість. Треба навчитися радіти. Простому, щоденному. Мені радісно від того, що зараз літо. І в мене відпустка. Що здорова дитина, що дають собі раду батьки. Ще радію своїм друзям. З роками дедалі більше приходить усвідомлення, що будь-яку життєву хвилину можна розділити з тими, хто близький по духу. І ще чомусь так виходить, що це люди, яких знаєш усе життя. Зі школи, з вишу. Ти вже з ними пов’язався різними способами: хрещенням дітей одна в одної, розумінням та підтримкою тоді, коли весь світ був не за тебе.

Мало не забула згадати ще один привід для радості. Привід, якому можна співати Оду радості. Мій квітник. Мої квіти. Як почали цвісти з ранньої весни першоцвіти, так сорти до морозів змінюють одні одних. Своїм різнобарв’ям тішать моє і людське око. Колись сама собі здивувалася, бо, починаючи ранок при погожій днині, промовляла до квітів. Радість — один із двох полюсів емоцій. І радістю виражається людське щастя...