Не згубімо в собі інтелігентність
Пошлюся на два приклади, які надовго залишились у пам’яті.
В юності, в 50-ті роки випало мені жити в стародавньому містечку Старому Самборі. Знав я тут родини Скипакевичів, Сенет, Ровдичів, Зиблікевичів, Сигеричів... Меблевик, учитель, кравець, різник... Коріння цих родів сягало, либонь, ще княжих часів. Знав старших міщан, ще довоєнного виховання.
...Якось у буфеті чайної «общепіта» з’явилися перші закарпатські помідори, і старший пан (колишній повітовий писар, а потім звичайний бідний радянський пенсіонер) став у чергу купити півкілограма. На вагах вийшло чотири штуки, один із підгнилим боком. Він, покупець, кладе його на прилавок, а буфетниця — знову на ваги. Ввічливо каже їй: «Пані, я вам за здорові помідори плачу». Хтось у черзі забурчав, мовляв, «та дай йому інший, мені порахуєш». Знайшов він того своїм здивовано-сумним поглядом і... без покупки вийшов на вулицю.
Його гідність було принижено двічі, а «скандалити» було для нього дикістю.
Вони були шляхетні й поважали шляхетність (інтелігентність) в інших, тих, хто поруч. Бо людина може «любити», шанувати чи навпаки, «не любити» того, кого знає, а не когось незнайомого, хай навіть з «високою посадою».
Приклад другий. Уже в так звані «наші», хоч усе ще позначені совковістю часи, в іншому містечку, запросив мене знайомий історик-краєзнавець на презентацію своїх перших книжечок. Містечко щойно відзначило 850-річчя першої літописної згадки про нього. Видання місцевого історика цікаві, насичені багатьма не знаними широкому загалові фактами. Автора зібрані у читальному залі бібліотеки знають давно. Отож, поглядають на нього хто з цікавістю, а хто й трохи скептично. Мені вже доводилося чути від т(аких про нього: «Якщо ти такий мудрий, то чому досі не у Львові чи Києві?» Вони могли б шанувати тільки того, хто пробивався вище, робив кар’єру, і «не визнавали» знайомого, який поруч.
Такі не поважать передусім себе, а відтак і інших.
...Щось дуже цінне згасало непомітно в людях за останні десятиліття. І згасання це — триває.
Та виділяються й інші, ті наділені інтелігентністю, самоповагою, цікавістю до світу. Як той історик-краєзнавець та кілька його товаришів. Як мій молодший друг, який цікавиться Самуельсеном, Хаєком, Поппером, «заглядає» в Інтернет і цінує комп’ютер не як знаряддя бездумної гри... Здавна ж відомо, що можна бути безнадійним провінціалом, живучи у великому місті, — і не бути ним у малому.
Тому й показую знайомим правникам оту уже пожовклу книжку старосамбірського адвоката, пригадую почуте про нього — людину інтелігентну й вартісну. І про тих Скипакевичів, Сенет, Ровдичів...
