Небезпечне очікування

У всьому цивілізованому світі завжди є величезна різниця — симулювати хворобу і хворіти на неї по-справжньому. Перше там ганебно, а друге — не соромно. У нас іще з радянських часів це не так. Усяка симуляція справжньої справи — престижна. Ну, а хто займається якоюсь реальною справою — щонайменше дурень і недотепа...

Знову вибухають снаряди в Новобогданівці. Знову біжать звідси рідні наші люди, українці, ховаються в різних там схованках. Знову зносяться дахи житлових будинків і гине все живе навколо. Знову перекрито людьми траси і мучаться пасажири в потягах, які стоять у таку спеку посеред таврійських степів...

Що ж і кого ще потрібно залучити, щоб це більше не повторилося. Як довго можна сидіти на такій пороховій бочці? Адже складів таких у всій Україні близько 180... Доки ми не відповімо на ці запитання (і передусім самим собі), нічого ж не зрушить з мертвої точки, нічого не зміниться. Тільки відповіді ці, нарешті, мають бути чесними, щирими та по-справжньому реальними. А не такими єзуїтськими, до яких ми звикли. Інакше наступна серія вибухів змете з лиця Землі всю Україну...

P.S. І досить уже придурюватися. На горі людському всяке матеріальне благополуччя завжди ненадовго і не на користь... Це як будинок, побудований на піску, — все одно дуже швидко розвалиться.