Небуденний митець Михайло Чхан

Майже непомітною минула одна сумна дата. 25 років тому перестало битися серце Михайла Чхана — одного з найпомітніших поетів Придніпров’я 1960 — 1970 років. Його називали «патріархом духу». Не раз на творчих зустрічах криворізького поета Віктора Гриценка з читачами чув, як він наголошував: «Я, мабуть, не відбувся б як поет, якби доля не звела мене з Михайлом Чханом». Уперше з творчістю М. Чхана я познайомився, коли 1991 року в криворізькому альманасі «Саксагань» побачила світ його «шухлядна» повість «Кам’янські балади», завдячуючи все тому ж Вікторові Гриценку.

П’ять років тому назад завдяки криворізьким просвітянам мені пощастило побувати на невеличкому сільському цвинтарі біля села Кам’янки, де скромна поетова могила.

Народився Михайло Антонович 14 вересня 1926 року в селі Кам’янка Апостолівського району. Людина чесна й мужня, із складною, суперечливою, непересічною долею. Він належить до тієї когорти літераторів, які двічі приймали на себе вогонь — у роки війни і в застійні часи. На людей, які зустрічалися с ним, справляв велике враження — простий сільський хлопець, від землі, смаглявий, міцно збитий і в той же час цілком міський інтелігент, інженер за фахом, історик, а найперше — поет. Проста, відкрита й добра душа, друг і надійний товариш. Ерудит, власник дивної пам’яті, що знала, здавалося б, про все. Захоплювався класикою, міг годинами цитувати Шевченка, Блока, Лесю Українку, Пушкіна, Гійома Аполлінера, своїх сучасників — відомих і невідомих. Читав Миколу Гумільова, тоді забороненого поета.

Лиховісного 1941-го Михайло Чхан закінчив вісім класів, був у евакуації, відступав аж за Волгу під виття й вибухи бомб і снарядів, коли з односельцями супроводжував колгоспну худобу та майно. 1943 року пішов на фронт. У бою під Паневежисом (Литва) був тяжко поранений. Демобілізувався 1947-го, закінчив десятирічку, потім — Дніпропетровський металургійний інститут, працював інженером-конструктором на заводі імені К. Лібкнехта, старшим інженером в рідному інституті, на кафедрі печей. Друзі часто кепкували, мовляв, дід і батько Михайла спочивали на печі, а онук і син — на кафедрі печей. В інституті Михайла Антоновича вважали першокласним спеціалістом.

Уже по війні його батько збудував нову хату у виселку Червона Колонка, котрий належав до Жовтокам’янської сільради. Крихітний хутірець у 1960-х роках мав дві-три вулички понад берегом маленької тихоплинної річечки Жовтої. Не було в тому хуторі ні магазину, ні лікарів, ні пошти, ні традиційного клубу — по все треба було звертатися в Кам’янку. А була на хуторі тиша, сонце, сухий полиновий вітер, навколо слалися неозорі степи... Ця чудова природа рідного краю надихала його, і писав він легко й просто. Був переповнений поезією, образами, асоціаціями, і досить було забриніти якійсь струні в його душі чи трапитись чомусь незвичайному, як відразу народжувався вірш.

Як поета його породив і надихнув час, у якому він жив. В українській поезії тоді гриміли шістдесятники: Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, потім з’явився Микола Холодний, Борис Нечерда, Ірина Жиленко — їхня творчість у всіх була на слуху. Чхан захоплювався ними, не розуміючи, що й сам належить до шістдесятників. Це був час надій і сподівань на світле майбутнє. На нього припадає пік літературної творчості Михайла Чхана. У видавництвах республіки виходять нові його збірки, у періодиці одна за одною з’являються публікації його поезій. Чхан — один із перших авторів, хто почав писати про репресованих у сталінських концтаборах. А скільки було виступів, зустрічей із читачами! Разом із Віктором Коржем, Бориславом Карапишем та Валентином Чемерисом вони об’їздили майже все Придніпров’я. Де вони тільки не виступали! І завжди Михайло Антонович був у доброму гуморі. Легкий на підйом, невтомний — і це при травмованій на фронті нозі. Він любив і вмів виступати й робив це блискуче в будь-якій аудиторії.

Уперше М. Чхан прийшов до читача збіркою «Не заходить сонце» (1959 р.), у якій переконливо засвідчив свою чітку позицію і громадянську зрілість. Друга збірка поезій — «Грані», яка вийшла через сім років, поставила його в ряди найпомітніших поетів республіки. Михайла Чхана прийняли до Спілки письменників України. Його вважали новою зіркою української поезії. Із виходом збірки не лише зріс літературний авторитет, а й ускладнилося особисте життя: у ній був опублікований вірш «Фараон» — їдка сатира на відомого компартійного лідера. Саме в кінці 60 — 70 років XX століття брежнєвсько-сусловська команда формувала свій загін панегіристів, визначала опозицію, до якої зарахувала і М. Чхана. Поет піддається психологічним і фізичним утискам. Напевно, лише завдяки своїм фронтовим заслугам не потрапив до мордовських концтаборів, але до психушки саджали не раз.

Видавши в 1959 — 1976 роках сім збірок, він пішов від нас на 61-му році такого важкого, складного й трагічного життя. Жив у цьому світі тяжко, нерідко в муках, часом втрачаючи друзів, відходив розбитий не тільки паралічем, а й тим часом, у якому жив і трудився, — тупиковими роками задухи, що душили його як поета і громадянина. Душили і підштовхували до рятівного алкоголю. Про себе й своїх побратимів по перу він писав: «Чому це долі більшості поетів, неначе збірки вибраних трагедій?»

Після смерті Михайла Чхана чимало із його доробку було надруковано. За збірки «Зоря в піке» та «Легенди про козаків» (1993 року посмертно) був удостоєний премії Д. І. Яворницького. 2007 року вийшов ошатний томик «Вибраного» поета й патріота, який зразу ж став бібліографічною рідкістю.

Михайло Чхан — митець небуденний, а його значення й місце в український літературі ще не визначено до кінця, переконана Світлана Мартинова, старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я».