НЕОСОБИСТЕ

Ностальгія за «стабільністю»

Ігор Лосєв у статті «Ностальгія по імперії» (див. «День» від 31 липня) абсолютно правильно критикував російське телебачення за те, що воно ностальгує за колишньою імперською величчю. Але прочитання статті викликає думки, які, ймовірно, не спадали на думку авторові статті. Критикувати ностальгію по імперії, яка охопила політиків і журналістів сусідньої держави, дуже легко, зручно і навіть начебто патріотично. Набагато важче відповісти на запитання: чому цю ностальгію поділяє багато хто з громадян незалежної України? Спробуймо відповісти на це запитання. У вказаній вище статті міститься дуже цікавий опис внутрішнього життя Візантійської імперії. Читач мимовільно доходить висновку, що у Візантії обстановка була майже така ж, як і в Україні зараз. Тотальна корупція, бюрократичне свавілля, безвідповідальність урядовців, беззаконні дії влади — все в нас, як у Візантії, за винятком деяких дрібниць: у Візантії олігархів виснажували податками, а в Україні вони користуються пільгами, у Візантії корупціонерів осліплювали і кастрували, а в Україні хабарники та казнокради почувають себе як у Христа за пазухою, і ніхто з ними не бореться. Незважаючи на свою «візантійність», Україна вважається демократичною країною. Так, віце-президент США нещодавно в Києві заявив, що Україна — найдемократичніша країна. Невже один із керівників наддержави не знає, що нашого Президента обрано на свою посаду з найгрубішими порушеннями законів; що наші парламентарії купують свої посади і слугують не виборцям, а своїм лідерам; що наші політичні партії слугують прикриттям олігархічним групам; що в наших судах без солідного хабара не можна вирішити серйозне питання; що наші правоохоронні органи не лише продажні, а й небезпечні для простих людей; що влада відкрито й безкарно порушує закони? Тому нічого немає дивного в тому, що частина народу ностальгує за тими часами, коли в країні був хоча б елементарний порядок, упевненість у завтрашньому дні та політична стабільність.

Наболіло

Мені вже пішов восьмий десяток років, і за цей вік я пережила багато різних проблем, але такого злодійства, корупції та обкрадання понад сорока мільйонів населення України за свого життя я не бачила і навіть не чула. Перед президентськими виборами я не була в Києві, але добровільно погодилася бути спостерігачем на виборчій дільниці. У похилому віці я сиділа цілу добу, щоб не було фальсифікації, й, крім цього, хоч це було недозволено, я агітувала людей, щоб тільки голосували за Ющенка. Я вірила у ваші обіцянки, шановний пане Президент. Вірила, що багатії поділяться з бідними, бандити сидітимуть у тюрмах, вірила у ваші десять кроків назустріч людям. Таких обіцянок у вас було багато, але, на жаль, ви жодної не виконали. Багатих стало ще більше, бандити гуляють на свободі (маю на увазі не тих, що вбивають людей, але тих, що їх обкрадають). Ви не зробили жодного кроку назустріч людям. Скажіть, будь ласка, за які заслуги ви нагороджували орденом Ярослава Мудрого найбільших корупціонерів, таких як Черновецький (мер Києва), Ківалов і багато інших (в тому числі й Потебенька, який судив борців за незалежну Україну)? У мене 42 роки робочого стажу — і 650 грн. пенсії. Хіба це народна влада, яка дбає про 40, а може, й 43 мільйони зубожілого народу? Україна стала незалежною 1991 року. Першим президентом став Л. Кравчук Коли він прийшов до влади, в його секретаріаті було 80 , пізніше стало 100 службовців, а може, радників, а при вашому керівництві ця кількість доходить чи вже й дійшла до 1500 осіб. І всі вони мають височезну зарплату, в той час як дехто не може й не має за що купити буханку хліба за 3 грн., не говорячи вже про кілограм чорниць, полуниць або інших фруктів, які коштують до 20 грн. й більше. А ще, пане Президент, ходять чутки, що ваших троє найменших дітей навчаються в Америці та вивчають три-чотири іноземні мови, тільки не рідну українську. Якщо це правда, то в мене відбирає мову про ваш український патріотизм. Врешті-решт я переконалася, що Україною керуєте не ви, а гроші (мільярди) тих, хто має бути за гратами, як ви самі це обіцяли на Майдані. Я старенька, вже руки, трусяться, але прошу й благаю вас, Вікторе Андрійовичу, схаменіться, тому що й моє життя, і ваше, і всіх 46 мільйонів в Божих руках, а Бог грошей не бере, й від нього нічим (тим більше — мільйонами) не відкупиться ніхто. Вам лишилося бути при владі ще півроку, тому ще раз прошу: «Прийміть до уваги мою «сповідь», ЗРОБІТЬ ВИСНОВОК».