«Неправильно пізнавати світ, не знаючи своєї країни»

Тетяна ГУРАНИЧ, бухгалтер:

— Початок року завжди важкий. Це нові цілі, мрії. Радію з того, що з кожним роком у мене стає більше однодумців, знайомих та друзів, які поступово змінюють наше місто, нашу країну. Раніше часто говорила, що в нашому житті вже неможливо щось змінити, але це не так. Тішить те, що більшість моїх знайомих працює офіційно, сплачує податки і не збираються виїжджати за кордон, незважаючи на постійні (подеколи маразматичні) зміни в нашому законодавстві. Дуже радує, що діти з мого найближчого середовища здобули вищу освіту у нас в Україні й залишилися працювати в Закарпатті, а не поїхали на заробітки.

Ксенія ШОКІНА, журналістка і мандрівниця:

— Останнім часом дуже тішуся з того, як сильно та активно розвивається українська культура. І відбувається це не в якомусь одному напрямку, а в різних: вишиванки стають модними та сучасними, і дедалі частіше їх одягають до джинсів та кросівок. Української музики стало багато, і вона якісна. Книжка українською дає змогу людям збагачувати словниковий запас. Дедалі більше людей прагнуть вивчити мову держави, в якій живуть, і свідомо переходять на українську навіть у русифікованих містах. Театри ставлять п’єси класиків української літератури в сучасній обробці (де, приміром, персонажі ХІХ століття, мова ХІХ століття, але одяг сучасний, бо й проблематика актуальна нині). Українське кіно теж розвивається, і його хочуть дивитися, навіть його захищають (згадаймо, як у Краматорську люди стали на захист кіносеансів «Пекельної хоругви»). Дедалі популярнішим стає внутрішній туризм, я й сама ним захоплююся і люблю відкривати для себе Україну. Бо неправильно пізнавати світ, не знаючи своєї країни, ти ж її представляєш, несеш усьому світові.

Однак мені дуже прикро, що в українців дуже коротка історична пам’ять. Сьогодні у нас війна з Росією (і люди й далі примудряються говорити про один народ), а завтра, коли війна скінчиться, обійматимуть тих, хто вчора вбивав їхніх братів. Для українців це якесь порочне коло: не пам’ятають ні Голодомору, ні битви під Крутами, ні ГУЛАГів для інтелігенції. Де ж їй, тій українській інтелігенції, братися, коли її систематично винищують? От як зараз. Якби люди не просто знали про те, що в історії були такі сторінки, а усвідомлювали їх та їхні причини і наслідки, було б інакше. Але не втрачаю оптимізму. Україна переможе!

Любомир КРОТЕНЮК, заступник директора — начальник відділу соціальної роботи Ужгородського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді:

— Майже щодня працюючи з сім’ями, які опинилися в складних життєвих обставинах, важко знаходити якісь позитиви, особливо коли бачиш діток, які живуть у жахливих умовах через те, що їхні батьки вважають, що чарка горілки важливіша за власних дітей. Тому думати про щось позитивне вдається рідко. Звісно, дуже приємно, коли вдається допомогти таким сім’ям і донести до батьків розуміння того, що діти — це найголовніше, що є в їхньому житті, й у подальшому за результатами роботи вдається зберегти сім’ю, в якій діти залишаються поруч з рідними батьками і зростають у сімейному колі.

Щодо позитивів, то все ж варто відзначити, що в нашому соціумі є люди, які обрали шлях допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, стаючи батьками-вихователями, прийомними батьками, патронатними вихователями або наставниками. Саме ці люди своїм мужнім рішенням змінити своє життя заради дітей, які потребують сімейного затишку та виховання, вселяють позитив і дають наснагу для подальшої роботи.

Євгенія НАПУДА, завідувачка відділу проєктної та соціокультурної діяльності Закарпатської ОУНБ ім. Ф. Потушняка:

— Із хорошого: найближчі люди живі і здорові. Це найголовніше. От-от на базі бібліотеки стартує новий міжнародний соціальний культурний арт-проєкт Library connects people, який реалізується в межах програми Tandem Ukraine і в який ми з колегами із Будапешта (Угорщина) та Києва вклали чимало праці. Tandem Ukraine — це програма навчання через співпрацю, яка підтримує соціальні зміни за допомогою культурних заходів.

А з поганого: дуже тривожить ситуація в українському суспільстві, особливо розмивання поняття національної ідентичності та спекулювання на темі «какаяразніца». Відразу помічаю поступову підміну понять. Ті вектори, які були раніше пріоритетними в нашій державі, зараз відходять на задній план. Вперше за 33 роки свого життя зловила себе на думках про еміграцію. Від цього стає сумно.

Наталія СЕНТИМРЕЙ, головний адміністратор Закарпатської обласної філармонії:

— Філармонію в Ужгороді знають як неординарну та цікаву туристичну і здебільшого фотолокацію. Крім того, що це архітектурна пам’ятка, в цій одній із найкрасивіших по акустиці зал лунає її Величність Музика. Як і завершення року, так і вже новий рік став для нас дуже активним і насиченим. Ідеться не лише про концертні програми, які відбуваються в нашому закладі, а й про плани, які неабияк хочемо реалізувати як команда молодих і креативних жінок та дівчат. Приємним є те, що чим далі, тим більше ми збираємо в нашій концертній залі слухачів, які цінують живу музику та музичне мистецтво. Адже кожна концертна програма знаходить своє відображення в душах нашої аудиторії.

Щодо поганого або, скажімо, нерозвинутого: це те, що треба залучати молодь міста, туристів, які приїжджають на кілька днів. Музика — єдина мова світу, яку розуміють усі. Також важливо було б познайомити гостей міста не лише із зовнішньою частиною — фасадом будівлі, а й показати внутрішню красу цієї архітектурної пам’ятки. Радо запрошуємо помилуватися і насолодитися прекрасним!

Павло ФОРКОШ, юрисконсульт центру соціальних служб:

— Мене радує в моїй роботі хороший колектив, з яким ми давно чудово здружилися, змогли налагодити роботу. А от щодо самої роботи — постійно засмучує те, яким чином багато людей у нашому місті формують своє життя. Скільки у нас людей зруйнували сім’ї своїми ж руками, скільки батьків поламали життя своїм дітям. Інколи приходиш у сім’ю і дивуєшся — як так можна жити?! І що головне — такі люди навіть не бачать проблеми, вважають нормою свого життя. Наприклад, ми працювали з низкою жінок, котрі постраждали від домашнього насильства, одна з них понад 20 (!) років жила з таким чоловіком, народжувала дітей, а він її всі ці роки тероризував. І всі 20 років вона сподівалася на краще, знову і знову поверталася до нього. Або жінка, яку почав активно «пресувати» її чоловік після народження дитини, — вона настільки була залякана, що навіть мамі й братові боялася сказати, що відбувається вдома. Не можна мовчати!