Невже не встанемо?
Події останніх місяців після приходу до влади Партії регіонів не просто вражають, а жахають. Так-так, саме жахають своєю нахабністю, швидкістю та стрімкістю здійснення перетворень, здатністю діяти поза законами і Конституцією, такими собі ленінсько-більшовицькими методами. Взагалі чогось іншого в діях нової влади ніхто й не очікував. Але щоб так! Окрилена харківським бліц-кригом влада сьогодні всебічно-фронтально наступає на тремтливо-тендітні паростки демократії, насамперед на свободу слова. Одразу ж пішли експромти-пропозиції (як стало хорошою традицією — з Кремля): про об’єднання російського Газпрому з українським Нафтогазом, «допомога» в побудові атомних блоків, гідроагрегатів на Дністровській ГАЕС, Турбоатому, ГТС тощо. Хтось може заперечити, що це рівноправна, взаємовигідна співпраця. Можливо, це й так, але та швидкість, з якою відбуваються перетворення в Україні, свідчить зовсім про інше — завоювання демократії, про які так гучно й бучно сповіщали наші попередні поводирі, насправді були лише демократичною полудою, бутафорією. По суті, ці принципи не стали основоположними у свідомості пересічних громадян України, не стали їхнім надбанням, переконаннями, їхньою цінністю. Чи не цим пояснюється той факт, що майже всі двадцять років незалежності України кожна політична сила тільки те й робила, прийшовши до влади, що проголошувала необхідність реформ і боротьби з корупцією, і... майже нічого не зробили. Точніше зробили, зробили все, щоб Україна посіла чільне місце у світі щодо рівня корупції, беззаконня та безправності.
Тож закономірно, що український народ сьогодні остаточно зневірився у сподіваннях побудувати якесь пристойне життя у власній країні на чолі з дійсно демократичною владою. Маніпуляції свідомістю українців набули таких масштабів, що фактично наплювали на все й на всіх. Інакше чим пояснити фактичне погодження з харківським пактом «Медведєва—Януковича» ПРО ПРОДОВЖЕННЯ ПЕРЕБУВАННЯ ЧФ Росії в Севастополі ще на 25 років (а фактично довічно). Про Крим та Південний Схід я вже мовчу, а козацьке Запоріжжя навіть «спромоглося» встановити пам’ятник головному кату Й. Сталіну (за красномовного сприяння влади та мовчання громадськості). На ті слабкі акції протесту, які відбулися 27 квітня (в день ратифікації пакту у ВР) та 11 травня в Києві, можна й не зважати, бо якби було інакше — вийшли б не якісь жалюгідні дві-три тисячі протестувальників. Питання — де молодь, де студентство, яке традиційно завжди було генератором громадянської свідомості, на вістрі боротьби за справедливість та демократію?! Їх, на жаль, серед протестувальників майже не було. Відповідь на поверхні. Попередня влада забрехалася до такої міри, що остаточно скомпрометувала себе псевдореформами, обіцянками, балаканиною про євроінтеграцію, тож зневірена молодь сьогодні фактично перейшла в категорію німого очікування. Безумовно, такий слабкий опір опозиції влада цілком резонно оцінює як схвалення народом своєї діяльності.
«Влада темряви» (Ю. Щербак «День» № 79 від 12.05.2010 р.) на прискореному марші. Справді, «Те, про що давно й без надії бути почутими попереджали найбільш далекоглядні політики, збулося: впала Українська держава Л. Кравчука, Л. Кучми і В. Ющенка. Виник російський протекторат».
Сьогодні можна скільки завгодно волати про Закони, Конституцію, про Демократію, про європейський вибір і взагалі про що завгодно — Україна дійсно насаджена на «кіл вертикалі влади», створеної так швидко та ефектно Партією регіонів. Ось у кого треба вчитися демократам, ось як треба працювати! Хоч це й ворожа мені сила, але я знімаю капелюха перед її вмінням перетворювати і використовувати перемогу на виборах, втілювати свої ідеї в життя (не будемо зараз про їхню спрямованість та якість).
І даремно бідкається Ігор Чубайс — відомий російський вчений і щирий друг України: «Якщо українці «прогнуться» і мовчатимуть, тоді Україна стане... Росією» («Про позицію народу, «День» №80 від 13.05.2010 р.), — Україна вже прогнулася перед Росією, підписавши відомий харківський пакт «Медведєва—Януковича», точніше, її нагнула нова влада. В одному можна тільки погодитися з Ігорем Чубайсом, що з втратою демократичної України Росія теж (можливо, ще більшою мірою) втратила шанс на демократичні перетворення.
Проекти угод з РФ (п’ять), підписані 17—18 травня під час візиту російського президента до Києва, на думку експертів, є лише прикриттям його візиту до України і підписання дійсних угод. Як хотілося б помилитися в цьому, але, на жаль, логіка подій і дій нинішньої влади свідчить лише про одне: іде спецоперація з планомірного, свідомого, злочинного демонтажу Української державності під керівництвом «геніїв з Кремля». Адже «Режим Януковича пробудив хижацькі апетити сусідів, які, захоплені своїми успіхами, стрімко повертаються в ХІХ — першу половину ХХ століття «Влада темряви». Треба погодитися з тим фактом, що ці хлопці прийшли надовго. Не стримувані ніякими правовими чи моральними засадами, вони невдовзі перепишуть Конституцію під себе, внісши попередньо поправку, що для прийняття змін до неї не потрібно конституційної більшості, а досить звичайної. На черзі, схоже, наступний етап придушення протестів та волевиявлення у вигляді мирних демонстрацій з поширенням «досвіду» Росії та сусідньої Білорусі.
Переконаний, за такої влади ми скоро почнемо годувати чужу армію... і станемо гарматним м’ясом для матінки Росії в її вічних війнах.
Розумію, що ситуація в країні не додає оптимізму. Певно, нам, свідомим патріотам-українцям, сьогодні залишається лише одне: об’єднання та різноманітний опір — українська антифада з останньою надією: «Ніщо не вічне під місячним сяйвом», і новітні Сполучені Штати Росії з часом благополучно репнуть, а поневолені народи колишньої імперії зрештою отримають омріяну свободу.
