Незагойна синова рана
Андріана Садового з Глевахи, що під Києвом, мобілізували до Червоної армії, коли синочкові Григорію виповнилося півтора місяця. Залишаючи рідну домівку, підійшов до колиски з немовлям і звернувся до батька: «Бережіть мого Гриця, він стане вам міцною опорою!» — і пішов назавжди з дому. Батько неначе глибоко заглянув у душу крихітки-сина — і передрік безкорисливу турботу в майбутньому дорослого сина про родину і близьких йому людей.
В армії Андріана записали Андрієм, що значною мірою ускладнило синові пошуки батька.
30 червня 1941 року під Львовом його схопили в полон німецькі солдати і запроторили до концтабору смерті «Шталаг-328», що на львівській Цитаделі.
Табірний бранець, друг Андрія Садового із сусіднього з Глевахою села, якимось чином вирвався з того пекла, зайшов до Андріанової дружини Ольги, розповів про страхіття концтабірного життя — холодні камери, в яких на ще холодніших бетонних підлогах покотом лежали змучені напівголодні бранці. Приголомшена розповіддю, вона негайно подалася до Львова, домовилася з німцями — охоронцями табору про викуп чоловіка. Зібравши в Глевасі все необхідне для викупу, знову повернулася до Львова, підступила до брами катівні, а чоловіка вже там не було — переправили до іншого концтабору в Німеччині. За розповіддю Григорієвого дідуся Яреми, від сина звідти 1943 року надійшли дві листівки — і сліди по Андріанові щезли.
Довгі роки Григорій не міг нічого більше дізнатися про батька...
На запит львівських пошуковців із підмосковного архіву радянських військовополонених у Подольську нещодавно надійшло понад півсотні анкет українських військовополонених, які пройшли концтабір «Шталаг-328», серед них і анкета Андрія Садового з датою його смерті.
Побачене на Цитаделі вжахнуло Григорія. У період незалежності України комерційно-бізнесові посягання на цю територію обернулися страшною наругою над пам’яттю про «вежу смерті», в якій було розстріляно й поховано тисячі офіцерів, воїнів Червоної армії та євреїв. Але ж на місці катівні «Шталаг-328» ще досі збереглися німі свідки трагедії — бараки, казарми, карцери, бастіони, залишки концтабірної огорожі — страшні місця нацистських злочинів. І раптом, як глум — п’ятизірковий ресторан!
Громадськість Львівщини, України та інших держав висловила гнівні протести й осуд цього умисного святотатства. Львівська влада знає про страшну трагедію, проте не скасовує свого рішення, і це за умови, що Цитадель із концтабором «Шталаг-328» за рішенням Міністерства культури України занесено до ландшафтно-архітектурних пам’яток місцевого значення, отже, будь-які будівлі на цій, кров’ю политій і кістками жертв нацизму всіяній землі категорично заборонені.
Аж дві публікації після приїзду Григорія Садового до Львова одночасно з’явилися в прогресивних тижневиках «Погляд» (№ 3 від 21-27 січня 2011 року) та «Інформатор» (№ 4 від 27 січня — 2 лютого 2011 року). Під сильним натиском емоцій схвильований Григорій заявив кореспондентові тижневика «Інформатор» Златі Унгрин (публікація «Син Андрія Садового»):
— Раніше я часто бував у Львові, однак навіть не здогадувався, що в цьому місті страждав мій батько. На жаль, я зовсім його не пам’ятаю...
Я докладу всіх зусиль задля того, щоб на місці концтабору не звели розважального комплексу. Складно про це говорити, але справді незрозуміло, як у мера Львова на таке здійнялася рука! Хіба він не знає, що Бог є на світі, а такі вчинки матимуть наслідки? Це ж справжній бенкет на кістках тисяч невинних людей! Якщо комплекс таки збудують, це буде чорною плямою на його долі... Зневага до мертвих зможе накликати на місто горе!..
У подібних таборах Європи вже давно відкрито музеї Пам’яті, меморіальні ансамблі, створено алеї Національної пам’яті, палахкотять чаші Вічного вогню. А на львівській Цитаделі, Господи прости, височіє ресторан!
Батькова концтабірна світлина постійно перед очима Григорія, хвилює душу й серце, кличе до подальших пошуків слідів перебування батька в німецьких концтаборах. У Дрездені є також архів військовополонених, адже його батько після концтабору «Шталаг-328» побував ще в п’яти концтаборах Німеччини, з яких в останньому, «Вітмаршен», 14 лютого 1944 року упокоїлася його бентежна, багатостраждальна, тисячі разів катована душа. Сина хвилює, чи збереглася там батькова могила, чи його кістки лежать у загальній ямі для військовополонених? Якщо могила є, то хоче перевезти прах для вічного спочинку на кладовище в Глевасі, де поховані рідні Садових, а якщо не збереглася, то із загального поховання взяти хоча б грудочку землі й підзахоронити в урні на могилі діда Яреми. Все-таки, може, завдяки цьому батько духом перенесеться в рідний край, і йому буде набагато легше довічно спочивати, ніж у чужинській землі.
