Нежіночі пристрасті навколо «залізних леді»
Усім хороше місто Київ. І живуть у ньому хороші люди — кияни. І стоїть, підпираючи зсуви, «сталева жінка» над Дніпром. Стоїть уже 25 років. Скільки пристрастей пережили її творці й тоді, й трохи пізніше! У чому тільки не звинувачували страждальників.
Сильні в економіці люди підрахували, що з неіржавіючої сталі, що пішла на тіло й одяг, можна було б накувати ножів і виделок для всього населення України до 3000 року включно. Аби було що наколювати й різати. Знали б критики, як воно все обернеться!
Фахівці з ландшафту та яскравої краси зауважили, що місце для пам’ятника Батьківщині вибрали найгірше в місті. Про шкідництво не заїкалися, але в кулуарах говорили про те, коли ж «сталева баба» через пливуни беркицьнеться прямо в Дніпро. І скільком людям на київських пагорбах після цього антраша доведеться покинути рідні кабінети. А насиджені місця — вони як мала Батьківщина...
Хранителі офіційної моральності підкреслювали неприпустимий мінімум гардеробу цієї архітектурної надмірності: радянські жінки так не ходять, можна подумати — стоїть жебрачка з видом на ріку. У іноземців може скластися хибна думка стосовно українок.
Люди політично зрілі, які дивляться широко, тихо показували руками: пам’ятник дивиться на Схід із щитом і мечем. Але ж саме зі сходу прийшли до Києва воїни- визволителі. І це — пам’ятник перемозі над фашизмом? Як цікаво.
Нині, коли всім нам дишеться легко й вільно, а надія на світле майбутнє гріє душу краще за сонечко, дехто говорить упевнено, без найменшого страху: а ми ще тоді знали... З подальшої розмови стає зрозуміло, що знали дійсно неприпустимо багато. І те, що Українська РСР через 10 років стане просто Україною. Що ми — частина Європи, не більше й не менше. Що членство в НАТО — не за горами. Що Київ — форпост Заходу на Сході.
І дивний одяг можна пояснити: виявляється, були пропозиції вдягнути дівчину по-людськи й згідно з моментом — тілогрійка, валянки й ватяні штани. Щоб не застудилася. Але вдягли, враховуючи майбутню перемогу Великої Листопадової Помаранчевої революції, в давньогрецьку сорочку. Зі значенням: коріння ж наше, воно он де. Аж ніяк не в Сибіру. Хоча й там тепер коріння більше, ніж треба. Крім того, скромний хітон на босу ногу вдало символізує майбутній факт: антинародний режим роздяг нашу Батьківщину-мати до нічної сорочки. Яку, щоб не зганьбити остаточно, все ж залишив їй на спомин.
От і стоїть у вічному дозорі «ця баба», поглядаючи на Схід: чи не йдуть на стольний град Київ ординці чергові. Ні, не йдуть. Їдуть люди метикуваті, сподіваючись на хліб із маслом, їдуть чолобитники, сподіваючись на недорогий підпис, їдуть люди просто так — подивитися на місцеві визначні пам’ятки, зокрема й залізну леді, про яку вони чули багато небилиць.
За могутньою спиною захисниці міста легко працюється Юлії Тимошенко. Лейтмотив діяльності її кабінету — всеосяжна любов до народу. Несумлінні критики говорять про тиранію, але це не більше ніж посилена й нічим не стримувана турбота про наше благо — в чистому виді «диктатура серця». Для її матеріалізації пенсії підіймаються, мито опускається, субсидії скасовуються, з митниці виймають душу, зарплати зростають як скажені. Іноді просто страшно стає від розмаху й пориву, хочеться неголосно спитати: а це не боляче?
Із цією ж святою метою непохитна пані публічно запропонувала народним обранцям довести свою любов до народу: самостійно й добровільно кожному депутату парламенту «витопити» частину «жирових відкладень». Варто зауважити, до честі обранців, вони одностайно й з величезним ентузіазмом погодилися. У нашого класика прямо говориться про таку процедуру: «...а з них, бувало, й лій топили». Щоправда, не зовсім добровільно. Та ще прямо перед цим пасажем: «...з вас деруть ремінь». Бог його знає, що тут малося на увазі: нарізка шкіри чи просто виховна робота з населенням? Принаймні, цього депутатам не запропонували.
А що ж тепер? Війна оголошена. Вони не пройдуть! Донбас не стане на коліна! Але... Національний виробник стає на трудові коліна і зі смаком кладе голову на плаху. На пласі напис: «Реформи Ющенка — Тимошенко». А Юлія Володимирівна — з незмінною косою круг голови й у строгому діловому костюмі — замахується сокирою, вдвічі більшою за неї... Така карикатура на всю шпальту мала б з’явитися в комуністичній або донецькій газеті — вже час.
І все ж: якщо мужня жінка зможе «витопити» хоча б половину обіцяного «жиру» й нарізати суто символічну кількість «ременів» зі спин більш ніж заможних людей — вона заслужить собі пам’ятник. Якраз навпроти колишнього обкому компартії: там місце велелюдне й з натяком. Ніяких постмодерністських викрутасів. Розмір — два оригінали. Чавун під бронзу — а то ще вкрадуть уночі. Тачанка «від батька Махна». До прицілу кулемета припала Юлія Володимирівна — простоволоса, в пухнастому білому кожушку, що дуже їй личить. Генеральний прокурор — трошки пом’ятий костюм, краватка й папаха — подає їй зі службового портфеля стрічку з патронами. Голова НБУ править запареною кобилою, яка буквально стелеться й рве посторонки. Для майбутніх поколінь напис на боці великими літерами: «Національна валюта».
А ще замовляється монументальне полотно: Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко голосують на виборах до Верховної Ради разом з чадами й домочадцями в березні 2006 року. Навкруги — куми, хрещеники, просто хороші люди. У стилі картини 1946 року.
Ну, а якщо головний банкір країни не втримає бідну шкапу в рамках пристойності, то й пам’ятників не буде. Злостивці з-поміж потерпілих від витоплювання «жиру» й нарізки «ременів» можуть у пориві зловтіхи замовити полотно: Юлію Тимошенко, яка щосили пручається, виводять з Кабінету Міністрів — на мотив картини «Бояриня Морозова». Або: Юлія Тимошенко в засланні — на мотив полотна «Меньшиков у Берьозові». А для її прихильників і взагалі невдах — римейк полотна «Ранок стрілецької страти на Майдані». Полотно, олія, на всю стіну і з надривом...
